— Просто Максим дуже уважний і прискіпливий. Дерево завжди власноруч добирає, — відьма усміхнулася. — Не зіпсував жодної роботи, уявляєш? Ніби відчуває кожну колоду, кожну дошку...
Ярема дістав з-за поясу люльку і кисет, а тоді з авторитетним виглядом передрік:
— Буде з нього майстер на всю країну.
— У селі його знають і поважають, — мовила Ліна гордовито. — До зовнішності вже звикли. Хіба що сміху досі бояться, бо Максим регоче так, наче вовк виє.
До затінку влетів розсерджений ґедзь, закрутився над головою відьми. Ліна клацнула пальцями. Ґедзь перелетів до шляхтича, який узявся набивати люльку. Ліна клацнула знову, вже обіруч. Ґедзь гудів собі далі. Відьма насупилася і щосили ляснула в долоні, прошепотівши на додачу кілька слів.
— Щось мало статися? — спитав Ярема.
— Але не сталося, — відрубала відьма, прошиваючи комаху лютим поглядом.
— О, котисько! — Шляхтич дружньо помахав рукою. — Здоров був!
Хаос позіхнув, потягнувся, окинув зайду неприязним поглядом і мовчки пошкандибав за хату.
— Він лише з Олею ласкавий, — сповістила Ліна. — Решту людства зневажає.
— А де Оля? — Яровий озирнувся по боках. — Понад рік її не бачив.
— Така доросла вже панянка, не впізнаєш, — відьма широко всміхнулася. — Зараз у лісі грається. Вічно щось шукає, досліджує... Хлібом не годуй — дай околицями побігати! Не дівчинка, а дзига. Покличу її невдовзі, сам побачиш.
— Сподіваюся, що гостинець сподобається, — з дорожньої суми, що валялася йому в ногах, Ярема видобув згорток у яскравому папері зі стрічками. — Вполював у столиці.
— Обгортка точно сподобається, Оля таке любить, — схвалила Ліна. — Яким вітром тебе до Києва занесло?
— Вітром пошуків, вітром війни, вітром золота — обирай, який тобі до душі, — Ярема закурив. — Як Орду вигнали, чимало шабель звільнилося — от я й приїхав зібрати кількадесят досвідчених найманців. Навідався до правобережних полків, наостанок заїхав до столиці, а там монумент пам'яті характерників урочисто відкривають — і от я вже стирчу на лаві почесних гостей... Один-єдиний колишній сіроманець, якого вони спромоглися відкопати.
— Біднесенький, — форкнула Ліна. — Під страхом смерті всадили?
— Не брехатиму: цікавість взяла гору. Вирішив, що маю побачити на власні очі, — визнав Ярема. — Посеред площі, де загинув Пилип, — на честь оказії міська рада перейменувала її на площу Сірого Ордену — розбили клумбу. Всередину пересадили характерницького дуба: або з тих щасливців, які оминули сокири хортів, або з тих, що виросли вже після полювання. Раніше на тому місці зяяла вирва після вибуху Темуджинового шатра...
Шляхтич зробив глибоку затяжку, видихнув дим крізь ніздрі.
— Тепер там розкинувся зелений острівець. Довкола виставили сім мармурових вовків, від сніжно-білого до вугільно-чорного: один із двома хвостами, другий повернутий спиною, третій із ножем у пащі, і так далі — по символах куренів. Майстерна робота, нема до чого прискіпатися... Якби не таблички на постаментах під кожним вовком.
— З іменами загиблих?
— З іменами скромних меценатів, що спонсорували пам'ятники, — Яровий нервово смикнув себе за бороду. — Червона Рада, Чорна Рада, Таємна Варта, католицька церква, православна церква, цех чумаків і пан гетьман особисто.
— Від Таємної Варти і православної церкви дивиться дуже цинічно, — зауважила Ліна.
— Як і від мого брата, — від обурення Ярема мало не вдавився димом. — Спочатку за його наказом убивають нашого діда, осавулу куреня військових, а потім він щедро оплачує статую на вшанування куреня військових... Шмат безсовісного лайна!
— Ви з ним не помирилися, — припустила відьма.
— Цього ніколи не станеться, — шляхтич втратив благодушний настрій. — Деякі злочини не можна вибачати! Бздури про всепрощення залиште іншим.
Ліна не відповіла, згадавши про власну матір і старшу сестру.
— До слова про всепрощення: патріарх Симеон урочисто зняв з Ордену анафему, — Ярема відмахнувся від набридливого ґедзя.
— Себто «так званий» патріарх Симеон.
— Я вже позабув, що тобі все відомо, — Ярема кивнув. — Так, від старого патріарха лишилася тільки зовнішність. Те, що сидить у камені, дотримало обіцянки... На чому я зупинився?
— На статуях вовків.
— Так! Таблички добряче спаскудили їхній вигляд. Семеро вовків утворюють таку собі варту довкруж дуба, а замикає коло статуя Мамая від вдячної київської громади, — Яровий випустив кубло диму на ґедзя, і той нарешті полетів геть. — Пристойний ансамбль, я очікував гіршого.
— І що було далі?
— Сиджу, нікого не чіпаю, довкола натовп зібрався, а до мене безперервно підбивають клинці з обох рад. І нащо? Посміхаються запопадливо, белькочуть, мало в ноги не падають. Всіляко вдають, ніби це не я трибуну півтора року тому розвалив.
Ліна розсміялася.
— Читала про цей випадок у газеті.
— Шкандаль вийшов знатний... Дивовижно, що за ту витівку я уникнув покарання.
— Яків постарався?
— Мабуть, — відмахнувся Ярема. — Збагнув, мабуть, що зайва увага до моєї персони завжди битиме по його авторитету, і без того клишоногому, тому дозволив мені зникнути.
— Ваша зустріч, певно, була прохолодною.
