Припудрений кам'яним порохом з посіченої кулями стіни над головою Отто годинами спостерігав за численними невдалими спробами штурмів. Стрільці-вовкулаки знали свою справу, і на площі хортів полягло більше, ніж будь-де у місті. Вперше перевага відійшла ворогу. Бозна, скільки тривала би стрілянина, але лікантропи вичерпали боєприпаси.
Над ратушею замайорів прапор зі Святим Юрієм. Охоплені жагою помсти за вбитих побратимів хорти викидали сіроманців із вікон останнього оплоту, а внизу гамселили ногами до сирого м'яса, і тільки особисте втручання Отто залишило деяких перевертнів живими.
— На допит.
Наступ почався перед світанком і завершився на заході сонця. Командори безперестанку звітували: сьогодні чимало слуг диявола відправилося до пекла вслід за осавулами. Велика перемога!
Постріли і крики на вулицях змінилися сміхом і співами. Поки містяни метушилися над згарищами, хорти виносили з шинків столи і харчі для стихійного бенкету. Напої текли рікою, відтак Отто дозволив собі випити на честь свята.
— Я отримав ваше побажання забрати вцілілих після допитів, — мовив Юхим за вечерею. — Отто, нащо вони вам здалися?
— Фобос і Деймос, — Отто кілька секунд пригадував слово. — Цькувати! Так, вчитися цькувати. Вчитися полювати на лікантропів.
— Бачу, що вовкодави потрапили до гарних рук.
— Чудові песики.
Юхим оглянувся навколо і неспішно потягнув із келиха червоного солодкого.
— От і кінець Вовчого міста, — сказав Кривденко задоволено. — Ціла епоха зникає цього вечора. Знали б ви, Отто, скільки грошей коштував сьогоднішній напад!
— Тут не місце думкам про вигоду.
— Повірте, цифри нажахають навіть святого. Ви не звітуєте гетьманові, — криво посміхнувся голова Таємної Варти. — Коли він побачив кошторис на самі тільки срібні кулі... Втім, до біса! Справу зроблено, пане Шварце, а це головне. Будьмо!
Наступного ранку Юхим і Отто зустрілися перед мерзенним дубом. На полі палахкотіли численні багаття, у повітрі тхнуло паленою шкірою — горіли прокляті тіла.
— Не бажаєте символічно вдарити сокирою по стовбуру? — запропонував Юхим. — Газетярі хочуть зазнімкувати цей історичний момент.
— Дагеротип? Я? Ні, ні, — Отто закрутив головою. — Інкогніто!
— Мудро, — погодився Кривденко. — Я теж цього не люблю, хоча моє обличчя в гетьманаті останній собака знає. Пане Шварце, поставте когось зі своїх хлопців біля дуба Мамая з сокирою, щоби на дагеротипі гарно було.
Отто помітив учорашнього знайомця. Ніби саме Провидіння звело їх разом!
— Руслане. Підійдіть.
— Великий майстре! Чим можу...
— Беріться за сокиру.
Коли газетярі пішли, хорти взялися за справжню роботу — пиляли твердий, як граніт, стовбур. Пиляли впродовж доби, змінивши десяток пилок, допоки старий дуб не похитнувся. Шварц із захватом спостерігав, як чорне дерево хилиться, скрегоче, і з оглушливлим тріском рушиться долі. Здавалося, від того падіння похитнулася земля. Дві доби змарнували на відокремлення стовбура від гілок і корчування пня, що розкинув тенета коренів так глибоко, що ямища сягала чотирьох людських зростів. Прокляте дерево! Містяни — ті, що не виїжджали з Буди на возах із усіма пожитками — приходили глянути на це дійство. Деякі йшли у сльозах, Отто наказав таких арештовувати і допитувати.
Поки всією країною розвозилися газети, де на перших шпальтах під знімкою молодого командора хортів Святого Юрія проголошувалася поразка Сірого Ордену, рештки Мамаєвого дуба перетворилися на величезну ватру. З невщухним страхітливим гудінням вогнище палало багато годин поспіль, і вогонь той мав пекельно-багряний колір. Так само, напевне, горіли чорнокнижні трактати і чаклунські гримуари на багаттях Святої інквізиції. Отто наказав собі не відходити, хоча через могутній жар його вбрання просякло потом. Святі отці співали гімни й молитви, але Отто не міг розібрати жодного слова з їхньої дивної мови. Священники змінювалися, хорти також, але Отто стояв — він мусив побачити смерть цього дерева. Стояв, допоки не згас останній вуглик, після чого плюнув на нього. Вогнище залили кухвами святої води, вугілля і попіл зібрали по мішках, розвезли по околицях та глибоко закопали.
— Мамай не допоміг навіть власній могилі. Недобиткам Ордену лишилося кілька тижнів, — мовив Юхим на прощання. — Дійте, пане Шварце.
Минуло понад півтора року, а недобитки досі жили.
Шварц поглянув на заповітний список, який носив при собі. У сутінках не розібрати, проте Отто знав ті імена напам'ять.
— Вечеря готова! Чекаємо, великий майстре, — сповістив Руслан.
Отто приєднався до товариства. За традицією проголосив молитву, отримав першу порцію і сів до частування. М'ясо смакувало, але не відволікало загін від занепадницьких настроїв: несправедливий наказ Кривденка, безплідні пошуки вцілілих вовкулак, косі погляди невдячних людисьок... Сьогодні зранку, біля табору біженців, якась біснувата бабця закричала їм:
— Краще б ви Орду їхали бити!
Вона швидко стулила пельку, коли наблизилися Фобос і Деймос.
Отто обсмоктав кісточку, розламав її навпіл і кинув заслиненим пащекам. Заслужили.
