Пісня дібров полностью

Звуків двобою не чутно через катавасію за межами шатра, але Северин думає про інше. Як здолати безсмертного супротивника? Що подіє? Чари крові? Але в цьому виродку жодної краплі крові! Підірвати вибухівку? Та де гарантії, що ця почвара, лялька, ґолем, чи хай ким там є це створіння, загине?

Ланцюг ріже долоні. Темуджин виштовхує з горлянки кволий хрип, шарпається вперед, наче оскаженілий бугай, і ланцюг не витримує, бризкає зламаними ланками. Смарагд летить у бік, котиться килимами, Темуджин зі стогоном кидається навздогін, але характерник хапає його за ноги — коли потвора так хоче дістатися до камінця, то не можна цього дозволити!

Тільки тепер Северин помічає, що його противник також позбавлений одягу. Темуджин розпачливо тягне руку до ножа в серці, завмирає, і його тіло корчить судомами від ніг до голови, хиже обличчя заходиться нечутним лементом, Темуд-жинова плоть стрімко темнішає, ніби від страшної хвороби, пори розширюються і твердішають, шкіра перетворюється на багряний пісок. Чорнововк інстинктивно відступає, аби мерзотна парша не перекинулася на нього, але нема чого боятися: перед характерником завмерла попільна статуя. З грудей стирчить руків'я ножа. Тільки-но Северин наважується поворухнутися, як постать кагана перетворюється на дрібку безформного пороху, що осідає долі. Северин ледь стримує чхання — часточки Темуджина забили йому дихання — і втамовує дрож, який змушує зуби цокотіти. Ще кілька секунд дивиться на розсипаний під ногами багряний пісок, обережно бере з підлоги ножа... Лезо чисте.

Що це в дідька було?!

Він розмислить над цим опісля. Головне, що він убив Темуджина! Безсмертного Темуджина, двохсотрічну легенду, видатного завойовника і грозу всього континенту! Мить по тому сумніви стирають його захват: може, це пастка? Майстерна омана зору, хитрий чародійський трюк? Хіба люди ходять із перерізаними горлянками чи розсипаються на багряний порох? Як дізнатися, що це справжній світ, а не ілюзія?

Северин у несвідомому пориві хапає з підлоги смарагд, величезний, багатогранний, сяйливий...

Людино!

Тільки не голос Звіра. Тільки не зараз!

Не кидай мене, прошу.

Звір такого не сказав би... Хто це?!

Я на твоєму боці. Заспокойся.

Смарагд блимає яскравіше... Невже це він? Камінь розмовляє з ним?

Тільки допоки ти тримаєш мене. Я відчуваю на тобі знайомі мітки. Ґадра та Ґаад! Я знав їх... Дуже давно.

Не знаю, як тобі це вдається, але не читай моїх думок.

Так значно швидше. Хіба ти не поспішаєш?

Залежить від того, чи я насправді вбив Темуджина.

Так. І тримаєш джерело його безсмертя в долоні.

Як дізнатися, що ти не обманюєш?

Ніяк. Забери мене з собою. Я все поясню, коли буде час.

Біс із тобою!

Смарагд замовкає, та Чорнововк уже не дивується: вбивство Темуджина, перетворення на пісочну статую, балакучі коштовності — все, як у казці.

Обережно він готує вибуховий заряд, солідний оберемок динамітних шашок, об'єднаних запалювальним ґнотом, що лягає прямо на купку багряного попелу. Северин розмотує ґнота на всю довжину, благословляє його ароматною паличкою, і маленький впертий вогник виповзає на шлях до великого вибуху.

Замість вибухівки в лівиці химерний смарагд. Поріз, який сочиться кров'ю, припадає до ледь помітної тіні. Стрибок!

Лише кількадесят кроків віддаляють його від втечі. М'язи рвучко скорочуються, ноги зриваються у відчайдушний забіг. Северин присягається собі, що це останній стрибок, обіцяє невідомим силам, що ніколи більше не поткнеться сюди...

Скалічений великий палець пронизало крижаним болем, під ногами закрутилося колесо однакових тіней. Подарована Савкою сила разом із запалом успішного замаху випарувалися, тіло огорнула байдужа млявість. Тверда земля обернулася холодним багновищем, схопила за ноги по самі кісточки. Северин безпорадно повалився на коліна. Ніж вивалився з руки і зник у чорному болоті.

Це вона.

У голосі чується жах і захват.

Її невидима присутність як непроглядна глибока розколина, звідки віє морозом. Северин із розпачем дивився на місце, куди не добіг всього кілька кроків.

— Двоє мізерних знайшли один одного, — проскрипіло на вухо. — Подібне тягнеться до подібного.

Світ затягнуло глухою пітьмою, яку пронизувало яскраве блимання смарагда, міцно стиснутого в кулаці.

Вибач, Олю, вибач, Катре. Я майже впорався.

— Лише моя поява зламала твій дух, жалюгідне створіння, — лунає голос у свідомості. — Ти втік із полону, проте насмілився повернутися до мого світу. Відвага чи тупоголовість?

Це те саме, подумав Северин. Розтулити рота він усе одно не міг.

— Той, кого ти стискаєш спітнілими пальцями, не розповів тобі, чому я ніколи не забираю життя у переступників?

Я спокутую провину тисячоліттями! Хіба я не заслужив...

— Мовчи.