Загін отаборився коло річки, неподалік корчми на роздоріжжі. Могли б іти ще кілька годин, але Отто наказав помитися, випрати одяг і відпочити. Поки хорти поралися біля води, він оглядав їх, роздумуючи, кому можна довірити нічну варту. Обличчя здавалися знайомими: Шварц зумів пригадати кілька імен, проте характери їхніх власників лишалися невідомими, тож він вирішив порадитися з Русланом, який знав людей краще.
Обрій наливався золотим багрянцем. Вечірній вітерець розвіяв денну млість, підхопив прапора, і святий Юрій замайорів, пронизуючи вовкулаку списом. Над річкою шугали стрімкі ластівки, у шерехатих очеретах кумкали жаби. Прекрасний літній вечір! Утім, хорти не помічали навколишньої краси, розбиті важкими думками, отруєні зневірою. Дорога лежала на південь, на пошуки четвірки брата Георгія, яка не надсилала жодної вісточки, але тепер ніхто не бачив у цій подорожі сенсу.
Після молитви повечеряли у гнітючій тиші. Отто шмат у горло не ліз: він спостерігав, як підлеглі з неприхованою заздрістю зиркали в бік яскравих вікон корчми.
Фобос і Деймос відірвалися від кинутої господарем порції м'яса і загарчали: до табора наблизився чоловік.
— Агов, шановні! Прапора вашого запримітив. То ви тойво, мисливці на характерників? — Він перехрестився. — Доброго вечора.
Простий незаможний селянин, кривий на ліву ногу. За клацанням пальців вовкодави припинили гарчати і повернулися до поживи.
— Слава Йсу, — відповів Руслан і випростався. — Ми — хорти святого Юрія, божі воїни, що очищують землю від слуг нечистого. Хто питає?
— Е-е-е... я питаю. Прийшов от, — чоловік спантеличився. — Спитатися хтів... Чи ви досі платите за характерників?
Отто був байдужий до розмови — безхатченки та шаленці вважали своїм обов'язком жебрати їжу чи проповідувати кінець світу — але тут нашорошив вуха.
— Про що йдеться? — Руслан був великий мастак у перемовинах.
Гість почухав макітру. Стрічні запитання збивали його з думки.
— Е-е... Раніше божі мисливці давали гроші, коли викажеш їм сіроманця... А зараз як?
— Ми завжди платимо за цінні знання про диявольське поріддя. Що тобі відомо? — вступив у розмову Шварц.
— Дещо відомо... Якщо заплатите, — хитро посміхнувся селянин.
Нікчемний стерв'ятник!
— Якщо відомості насправді вартісні, — відповів Отто холодно.
— Та він у тій корчмі просто зараз сидить.
Решта хортів перестали їсти водномить.
— Із самого ранку прийшов, вража душа! Жує, п'є безперестанку, не хмеліє, та все вихваляється, що великого хана мало не власними руками задушив, — селянин обурено розмахував руками. — Його всі пригощають, а він не відмовляється, трощить, меле щелепами, наче рік не їв, куди в нього стільки влазить? У вовчий шлунок, напевно!
Спиною пробіг морозець. Отто відчув: ось воно.
— Звідки ти взяв, що то лікантроп?
— Хто? — не зрозумів селянин.
— Перевертень. Вовкулака.
— А-а-а! Та він сам сказав! Хвалиться золотою клямрою. На пузі вона в нього блищить, а він хвалиться і все жере, — з невідомих причин селянин сприймав кількість з'їденого дуже болісно. — А навколо тільки охають-ахають, купують йому нові наїдки...
— Чому всі вірять цьому чоловікові? — перебив Отто. — Будь-хто може вдягнути пояс і назватися характерником.
— Та він показує постійно, як його залізо не бере! Той, хто просить показати, мусить за це пригостити, — селянин із досадою сплюнув. — Пес ненажерливий!
Місяці безплідних пошуків, десятки марних допитів, тижні вимушеного кочування... І ось — молитви почуті. Воля Його прийшла на допомогу!
— Готуйтеся до полювання, — наказав Шварц, як у старі добрі часи, від чого всі пожвавішали. — Налаштуйте рушниці. Помоліться!
Лишивши табір під командуванням десятників, Отто з Русланом скинули позначені хрестами мундири і рушили під проводом селянина до корчми. Фобос і Деймос побігли було слідом, але за господарською командою розвернулися і вляглися на місця.
— Якщо ти, чоловіче, приніс нам правду, отримаєш повно-вісний таляр, — пообіцяв Отто. — Та якщо збрехав, отримаєш гарячих.
— Аби не отримати гарячих за правду, шановний, — не розгубився селянин.
У корчмі було хмільно, задушно і гамірно. Важке повітря, непорушне навіть вечірньою свіжістю, що віяла крізь розчинені вікна, повнилося тютюновим димом і атмосферою свята.
Вони відбили лише одне місто, а веселяться так, наче перемогли у війні, подумав Отто.
Мало не всі присутні скуггчилися посередині зали, навколо столу, вмощеного різноманітними стравами та пляшками.
— Туди, — вказав провідник.
На їхню появу не звернули уваги. Всі дивилися на жилавого засмаглого чоловіка, який поважно розсівся за столом. Живіт надувся від спожитого, а на паску, що оперізував його, блищала золота клямра з обрисом першого характерника.
— А на вовка перетворишся? — спитав хтось.
Чоловік взяв кружальце ковбаси, вмочив у сіль, закинув до рота і неспішно прожував. Поволі запив пивом. За цим нехитрим ритуалом присутні споглядали так, наче свідчили потаємне священнодійство.
— Ні, — відповів чоловік. — Не можна хмільним перекидатися, бо горілка вовче тіло загубить. Так сталося з Мамаєвим джурою на ймення Пугач. Хіба не чули?
