Ілько вправно заштовхав кляпа до рота непритомного характерника. Близнюки відтягли, прив'язали його до стовбура всохлого дерева, зрубаного, обтесаного і вкопаного осердям грандіозного вогнища, яке збирали від самого ранку.
— Пишайся, — порадив Отто засудженому, хоч той не міг чути його. — Великого магістра Жака де Моле також спалили. Певно, це доля всіх проклятих орденів!
Підійшов Руслан зі смолоскипом. Божі воїни стали довкруж місця страти. Отто підняв смолоскипа вгору, і вони відповіли скинутими до небес рушницями.
— Вогонь очистить тіло твоє, а Господь — душу, — проголосив Шварц. — Чекай Страшного Суду, перевертню!
— Амінь! — луною відповіли божі воїни, осіняючи себе хресним знаменням.
Вогонь затріскотів, перескочив із сухої трави на галуззя, розбігся дровами, заковтував розігріте спекою дерево, підносився вгору ненажерливими язиками. Засмерділо паленою шкірою та волоссям. Перевертень отямився і заревів крізь кляп, смикаючись на стовпі. Його очі бігали між вогняними вістрями, допоки не вп'ялися в Отто, немовби надсилаючи німе передсмертне прокляття. Шварц відповів довгим спокійним поглядом, допоки очі лікантропа не закотилися і зникли в диму.
У гуготінні полум'я сморід змінився запахом смаженини. Рясно летіли іскри, і Отто прикрив рукою вуса.
Нас було багато, думав Шварц, і ми були невразливі. А тепер лишилася невелика жменя, що змушена робити справу подалі від дурників, аби не завадили страті бісової душі...
— Ви чули його! Тепер гнів палає у ваших серцях, гнів, схожий на цей чистий вогонь, — закричав Отто побратимам і самому собі. — Мить слабкості вразила вас, браття! Засліплені мирськими справами, заляпані брудом людської невдячності, ви втратили мету. Але я вказую її вам! Ми, і ніхто крім нас, позбавимо ці землі від проклятих служників Люципера, що звуть себе вовчими лицарями! Вчора хтось із них убив такого собі Темуджина, і сьогодні всі носять їх на руках. А завтра вони вб'ють вашу матір. Або невинне дитя. Або святого отця! Бо таке їхнє диявольске призначення: сіяти смерть і пожинати страждання. Мирські люди мають коротку пам'ять через малодушну природу. Проте ви, браття, мусите бачити, де правда, а де кривда. Ви маєте усвідомлювати, що агнців треба рятувати від вовків — навіть якщо агнці того не розуміють, бо вовк ходить серед них в овечій шкурі! Та ми, браття, порятуємо їх, як і належить добрим християнам. Попри невдячність. Попри непорозуміння. Ми доведемо нашу справу до кінця!
Полум'я горіло в їхніх очах, полум'я дожирало рештки перевертня.
— Викресли його ім'я зі списку, — наказав Отто Русланові.
— Уже викреслив, великий майстре.
Від тієї страти все змінилося. На марші хорти долали відстані вдвічі довші. Шкірилися всім, хто на них витріщався, показово похитували рушницями. Тепер ніхто не смів шепотіти за їхніми спинами!
Шварц не любив велику воду — він був дитиною гір і лісів, тож коли загін дістався південних земель, він не розділяв загальної радості від споглядання моря. Після довгої мандрівки хорти дісталися невеликого села, де мав бути Георгій і троє інших братів. Як у всіх інших селах неподалік фронту, жили тут самі старі, діти і жінки — чоловіки або служили, або загинули. Нечисленні селяни дивилися на божих воїнів без подиву, ніби їх очікували.
— Десь тут спинилися наші побратими, — звернувся Руслан до першого стрічного діда, і той, навіть не дослухавши, вказав їм напрямок.
Дорога привела до вулички на кілька білих мазанок. Тихо і безлюдно, тільки на одному подвір'ї поралася самотня літня жінка. Запримітивши новоприбулих, витерла руки об фартух і підійшла до тину.
— Вітання, — мовила вона. — Своїх вирішили навідати?
— Нам сказали, що вони живуть тут.
— У господі мого брата гостювали. Я покажу.
Провела до наступної хати, почаклувала над великим замком, послужливо відчинила двері. Усередину ввійшли Отто і Руслан, а решта загону лишилася чекати на подвір'ї: хтось розлігся в тіньку, хтось побіг до колодязного лелеки, Ілько з Лавріном заходилися шукати їстівне на захаращеному городі. Фобос і Деймос чатували на ґанку.
— Нічого не чіпала, — повідомила жінка, пропускаючи гостей перед собою. — Все лежить як було. Ренту проплачено, та й повагу якусь до мертвих маю...
— Про що ви кажете? — обірвав Отто.
— А хіба ви не через це приїхали? — здивувалася жінка.
— Вбили їх усіх.
Вбили!
— Як? Коли?
— Ще навесні чотири оголені тіла знайшли на дорозі неподалік. На грудях у кожного було вирізано літери «Б» і «О», а одяг складено поруч. Убитих омили, вбрали і поховали на місцевому кладовищі, як годиться.
— Сповісти браттям, — наказав Шварц Русланові. — І повертайся.
Радість, що сповнювала після страти лікантропа, зникла. Вони втратили чотирьох!
