Йому довелося значно знизити швидкість, оскільки видимість впала практично до нуля. Машину постійно заносило на дорозі, в той час, як вода збігала по лобовому склу суцільним потоком, перетворюючи роботу двірників на безглузде заняття. До того ж, від перешкод неприємно заскрипіло радіо. Віктор покрутив ручку налаштування, але витягнути з динаміків чистий звук більше не вдавалося. Врешті-решт він вимкнув приймач і знову чортихнувся:
— Якого біса? Я так і до ранку не доїду до місця.
Раптом біля самого узбіччя він помітив високу фігуру в довгому плащі з каптуром, який повністю приховував обличчя. Людина, а це, вочевидь, був чоловік, однією рукою спиралася на тростину, а другою — намагалася зупинити автівку.
Віктор м’яко натиснув на гальма, і машина, що тепер була більше схожа на моторний човен, уповільнила хід та зупинилася. За секунду-другу відкрилися задні дверцята, і в отворі з’явилася голова у каптурі. Приємний низький голос вимовив:
— Добрий вечір! Чи не візьмете попутника?
— Сідайте, — відповів Віктор, кинувши короткий погляд на незнайомця. — Тільки швидше.
Чоловік сів у машину, закрив дверцята і тільки після цього відкинув з голови каптур, з якого все ще стікали цівки води.
— Ну й погодка! Спасибі, що зупинилися! — подякував він. — А я вже боявся, що доведеться йти пішки.
Віктор розвернувся на сидінні та побачив перед собою літнього, якщо не сказати, старого чоловіка аристократичної зовнішності з сивим волоссям, зачесаним назад. Його обличчя було поцятковане зморшками, темні очі з-під густих брів виблискували загадковим світлом. Під плащем вгадувався білий комірець з чорним метеликом — судячи з усього, незнайомець був одягнений у фрак. Його великі й такі ж зморшкуваті, як обличчя, руки лежали на головці витонченої тростини. На мізинці виблискував перстень з чорним каменем. Складалося враження, що старий хвилину тому покинув розкішний бал і, відпустивши карету, вирішив прогулятися на свіжому повітрі. Єдине, що не вписувалося в його незвичайну зовнішність, це зелений, військового зразка плащ, який служив відмінним захистом від будь-якого, навіть найсильнішого дощу.
— Дозвольте відрекомендуватися. Едуард Бове, антиквар, — промовив чоловік таким тоном, від якого Віктору захотілося віддати йому низький поклін.
— Радий знайомству! Віктор Нетке, письменник.
— Я теж дуже і дуже радий!
Чорні очі старого дивилися прямо на Віктора. Було в них щось незвичайне, привабливе. І в той самий час холодне та неймовірно моторошне. Від цього погляду по тілу Віктора побігли мурахи. Йому спало на думку, що людина на задньому сидінні уважно спостерігає за ним. Проте, як тільки пан Бове продемонстрував білосніжну усмішку, це відчуття миттєво зникло.
— Чесно кажучи, не очікував, що хтось зупиниться. Ще раз, дякую, — додав він цілком щиро.
— Не треба подяки, мені це було не важко, — махнув рукою Віктор. — А ви обрали не найкращий час для прогулянок.
— Ви маєте рацію, на дощ я ніяк не розраховував, — погодився пан Бове і втупився у вікно.
Така відповідь здалася трохи дивною, оскільки гумовий плащ на незнайомцеві означав протилежне — старий прекрасно знав, що буде злива. Інакше, навіщо його одягати? Але Віктор промовчав — інтуїція підказувала, що немає сенсу про це розпитувати. Тому він лише поцікавився:
— Ви мешкаєте десь неподалік?
— Так, зовсім поряд. Через декілька кілометрів буде знак «Чорнолісся». Саме туди я і прямую. Ви знаєте, де це?
— Чесно кажучи, ні.
— Нічого страшного, я сповіщу, коли ми будемо на місці.
На якийсь час в машині запанувала тиша, яку порушував барабанний дріб дощу та тихе буркотіння двигуна. Злива поступово почала стихати, що дозволило Віктору додати швидкості.
Якби його зараз спитали, чому він вирішив зупинитися, швидше за все, йому було б нічого відповісти. Він ніколи нікого не підвозив по дорозі. І не тому, що боявся грабіжників — Віктор взагалі нічого не боявся. Просто не хотів і все! Більше ніяких пояснень. Сьогодні ж спрацював якийсь дивовижний чинник, схожий на той, коли всі три стрілки годинника — секундна, хвилинна та годинна — зливаються разом. Три складові, здатні повністю змінити майбутнє: дощ, проста цікавість і дещо ще. Третьою, й, напевно, найголовнішою обставиною було передчуття чогось важливого і, в той самий час, абсолютно примарного, далекого. Відчуття повної перемоги та повної поразки водночас. Неначе річ, яка була давно загублена, раптом знайшлася сама собою, хоча потреба в ній давно відпала. Урочисте відкопування нікчемного артефакту. Висохла кістка, загорнута в плащаницю.
Зашурхотіли колеса в потоці води, назустріч повільно проїхало декілька машин з увімкненими фарами. Першим тишу порушив антиквар:
— Так ви, пане Нетке, письменник?
— Звіть мене просто Віктор. Так, пишу романи.
— Ого! Не сподівався, що коли-небудь зустріну справжнього письменника! І як успіхи на літературному терені? — в голосі старого почулася ледве помітна іронія, яка Віктора анітрохи не образила.
