По-перше, він знав, що багато людей вважають літературне ремесло зайняттям несерйозним. І часто навіть не підозрюють, що цим теж можна заробляти на життя. А по-друге, він і сам колись так думав, тому його відповідь пролунала цілком доброзичливо:
— Загалом не скаржуся! Вийшло вже чотири моїх романи.
— Дійсно? Не читав жодного!
— Ну це легко виправити. Вони продаються у будь-якій книжковій крамниці. Можливо, вам навіть сподобається. До речі, сьогодні я закінчив свій п’ятий роман.
Пан Бове підхопив із заднього сидіння теку зі зміїної шкіри та з цікавістю покрутив її в руках.
— Це він? Ваш новий роман?
Віктор на мить відірвався від дороги, щоб кинути короткий погляд повз плече.
— Так, везу його своєму видавцеві.
— Можна подивитися?
— Вибачте, пане Бове, але у мене є залізний принцип нікому не показувати рукопис, поки її не прочитав мій видавець, — відповів Віктор. — Сподіваюся, ви не образилися.
— Ну що ви! Я все розумію. Будь-яка людина має право зберігати свою таємницю. І те, що важливо, повинно залишатися прихованим від сторонніх очей! — зовсім не виглядаючи збентеженим, вимовив пан Бове і поклав теку назад на сидіння.
Віктор не зрозумів ані слова з того, що сказав старий, але уточнювати не наважився. У свою чергу пан Бове продовжив бесіду, наче нічого не сталося.
— Отже, ваш роман поки що ніхто не читав? І навіть ваша дружина?
Від здивування брови Віктора зметнулися вгору, немов два перелякані птахи.
— Ні, але звідки ви дізналися, що я одружений? — він подивився на пана Бове у дзеркало заднього виду.
Той показав на безіменний палець, даючи зрозуміти, що бачив обручку.
— Ну звісно! — усміхнувся Віктор.
«А цей дідуган не такий простий, — подумав він. — Треба бути з ним обережним!»
— Так про що, Вікторе, ви взагалі пишете? — в черговий раз поцікавився пан Бове. — Яка основна тема ваших романів?
Віктор на мить замислився.
— Тема цілком звичайна — я пишу про життя, про любов, а ще про людські гріхи та слабкості.
— О! Про людські слабкості я б багато міг розповісти, — зрадів несподіваній темі пан Бове. — Повірте, я зустрічав такі людські вади, що жодному письменникові не снилися.
— Та невже? Ну тоді вам самому пора сідати за перо, — настала черга Віктора з іронією реагувати на слова старого.
Він неодноразово ставив собі питання, чому всі старі люди вважають себе величезними знавцями душ. Хіба життєвий досвід дає таке знання? Дуже сумнівно.
«Можливо, коли я досягну його віку, я і сам так вважатиму!» — промайнуло в голові Віктора.
— Ні-ні, це ваше ремесло, — пан Бове енергійно замотав головою. — А мене цілком влаштовує моє.
— Антикварна справа, здається?
— Саме так. Пораюся зі всіляким старим мотлохом, намагаючись якомога дорожче втелющити його таким телепням як ви, — відповів пан Бове.
Віктор зі здивуванням скосив очі на свого попутника, але розреготався, коли побачив вираз його обличчя. Безумовно, це був жарт, який приніс старому ще одне очко на його користь.
— Тепер обходитиму десятою дорогою всі антикварні магазини, — вимовив Віктор, продовжуючи усміхатися. — Я давно підозрював про щось таке…
— Обережно! — несподівано замахав рукою пан Бове, вказуючи кудись уперед.
В ту саму мить яскраве світло фар буквально вихопило з темряви фігурку маленької дівчинки шести-семи років, яка стояла посеред дороги та яка, попри холодну погоду, була одягнена в коротку сукню й літні сандалії. По обличчю дівчинки збігала вода, а її розпатлане волосся злиплося від дощу.
Віктор з силою крутнув кермо праворуч, водночас б’ючи по гальмах, через що авто струснуло і понесло юзом. З-під коліс вирвався фонтан брудної води, який обдав дівчинку з голови до ніг, після чого почувся глухий удар. Дитину відкинуло вбік, а машина скрипнула гальмами, проїхала ще трохи та нарешті зупинилася біля краю дороги. Наступної миті весь простір навкруги, як густий кисіль, заповнила гнітюча тиша. Реальність поступилася місцем відчуттю абсолютної порожнечі.
«Цього просто не може бути»! — подумав Віктор, не в змозі навіть поворухнутися.
З заціпеніння його вивів далекий гуркіт грому.
— Що їй тут знадобилося? — вже вголос вимовив Віктор і, відкривши дверцята, підставив обличчя під холодні голки дощу.
Він одразу побачив дівчинку у світлі фар. Вона лежала на асфальті в декількох метрах від «Рендж Ровера», її руки були широко розкинуті навсібіч. Зблизька вона викликала ще більше співчуття: її бліде обличчя нагадувало воскову маску, крізь прозору шкіру чітко вимальовувалися сині вени. Але одна обставина особливо вразила його — ця її неймовірна схожість з Камілою; приблизно той самий вік, така ж крихка статура і довге біляве волосся.
Зробивши над собою зусилля, Віктор став на коліна та послухав їй серце. Спочатку він нічого не вловив і відчув лише легкий запах м’ятних цукерок, який ішов від неї. Проте вже за мить йому вдалося розібрати слабке серцебиття.
— Дякувати богові, жива!
Віктор підхопив дівчинку на руки та кинувся до машини.
— Відкрийте скоріше, пане Бове, — голосно вигукнув він. — Пане Бове, ви мене чуєте? У нас обмаль часу.
