— Поки що живий, — відповів Андрій, — так, наполовину.
— Це добре, — сказав той, хто прийшов, — зараз я відчиню двері. Стій, де стоїш, і не здумай щось утнути, бо собі гірше зробиш.
Знову клацнуло, і двері відчинилися. Навколо стояла тиша. В отворі з’явився високий худий чоловік у короткій шкіряній куртці і сперся рукою на одвірок. На фоні вранішнього сонця риси його обличчя не розрізнялися. Кидалося в очі лише волосся, що майже сягало плечей. І все. Він був сам. Андрій мимоволі випростався, та чоловік застережливо підняв руку:
— Ну-ну, спокійно. Не варто цього робити, аби не шкодувати решту життя.
— Чому? — просто запитав Андрій.
— А це я тобі зараз поясню. Тільки спокійно, не гарячкуй. Введу, так би мовити, у курс справи, а то ще згарячу наробиш дурниць.
Про що він мав шкодувати? Що цей бевзь верзе?
Чоловік у куртці підняв руку і клацнув вимикачем. Під стелею спалахнули лампи денного світла. Тут було світло! Андрій мало не заскреготав зубами. Якби він знайшов уночі вимикач, то зміг би прочитати листа і, можливо, мав би тепер якісь додаткові шанси в нав’язаній йому грі. А наступної миті він побачив обличчя незнайомця і несамохіть здригнувся. Щось схоже він бачив лише у схибленому американському кіно.
Чоловік справді був високий та худий, хоча під джинсами й курткою вгадувалася жилава статура. Але обличчя… З-під навислих густих чорних брів в Андрія втупився важкий зловісний погляд глибоко посаджених очей. Довге масне волосся сплуталося й розкидалось по плечах. Чоло та щоки були вкриті численними вуграми, гнояками. На нижній губі зяяла виразка. Крізь низько розстібнутий комір сорочки проглядало чорне волосся на грудях. Рот незнайомця скривився в неприємній посмішці, відкриваючи занедбані зуби.
— Що, не подобається мій вигляд? — посмішка зробилася ще бридкішою. — Доведеться терпіти.
Окрім огиди, було ще якесь дивне враження. Щось характерне було в погляді. Неприємні очі якось по-особливому дивилися на Андрія, викликаючи відчуття чогось дуже знайомого. Він явно бачив колись такий погляд, але пригадати не міг. Незнайомець причинив двері, поставив на підлогу якийсь ящик, що приніс із собою, і сів на нього. Зважаючи на ситуацію, нічого доброго Андрій не чекав, хоча надія, що зараз усе з’ясується, відкриється якась прикра помилка, ще жевріла у свідомості. Він готовий був усе пробачити — і вчорашній напад, і ніч у цьому гаражі…
— Не будемо гаяти часу, — сказав незнайомець. — Мені потрібна від тебе одна річ, точніше послуга. Гадаю, ти хочеш, щоб я тебе відпустив на всі чотири сторони. Ти робиш мені цю послугу, а я відпускаю тебе, і все. Відразу попереджаю: спробуєш наколоти — собі гірше зробиш.
Не встиг Андрій втямити, про що йдеться, як чоловік запитав:
— Ти чув про СНІД?
СНІД? У наш час будь-хто знає про СНІД, а лікар і поготів.
— Ну припустимо, — відповів Андрій.
— Так ось, у мене СНІД. Я хворію на СНІД. Втямив?
«СНІД? Він хворий на СНІД? О Господи… Але до чого тут я?» — Андрій наче язика проковтнув.
— Бачу, втямив, — вів далі той, — тільки-но ти спробуєш втекти абощо, словом, спекатись мене, я поділюся ним із тобою. Я подарую тобі, — він знову криво посміхнувся, — частину свого багатства.
Андрій ледве встигав думками за незнайомцем, настільки несподіваним та диким було те, про що той говорив. Його почав охоплювати жах. Здавалося, від почутого поступово починає терпнути тіло. Зараз затерпне язик, і він не зможе нічого відповісти довговолосому. А той ніби чекав, коли він щось скаже. На превелику силу розтулив рота, аби бодай вийти з цього жахливого стану.
— І як же ти збираєшся мені його передати? — весь холонучи, запитав Андрій.
— Дуже просто.
Незнайомець підвівся і підійшов до нього.
— Я дертиму тебе нігтями й кусатиму, поки твоя кров не змішається з моєю — із цієї виразки — або з тим гноєм, що з мене тече…
Він дряпнув себе по обличчю — здерлося кілька вугрів, по щоці потекла кров. Заціпенівши, Андрій стояв і дивився на цю картину. У ньому почала прокидатися справжня огида, якась гидлива ненависть до цієї людини, і це відчуття боролося із всепоглинаючим жахом. Заразом прийшло тверезе усвідомлення смертельної небезпеки. І все ж якийсь шанс був, шанс для боротьби.
— Я не дам тобі цього зробити, — твердо сказав Андрій. — Я дужчий за тебе.
— Гадаєш? — незнайомець недовірливо скривився. — Можемо позмагатися, просто зараз, га?
Довговолосий підійшов майже впритул, простягнув руки і ніби пошкріб нігтями біля самого Андрієвого обличчя, ще й поклацав зубами для переконливості. Перед Андрієм стояв псих. Його неможливо було налякати. Навпаки, такий сам здатен налякати кого завгодно.
Андрієве серце калатало голосно й часто. Довговолосий стояв навпроти. Трохи вищий за нього, але значно хирявіший. За його спиною зяяла щілина прочинених дверей і наче магнітом тягла до себе. Як же він ненавидів цього типа!!! Їх відділяли два кроки. Удар ногою в живіт, напевно, зігнув би його навпіл. Двері незамкнені. Ну ж бо!
