Усе-таки Андрій устиг прийняти рішення, тому й назвав свою область. На щастя, про район довговолосий не запитав. Їхати доведеться — ясно, як божий день. Куди ж його вести? Тільки не до Ліни! Але ж і не ставати смертником! Залишається тягнути час і думати, як викрутитись. Повівши його в зовсім іншому напрямку, Андрій автоматично відрізав би собі шлях до відступу: рано чи пізно цей маніяк зрозуміє, що його дурять. Ні, він поведе цього психа в потрібному напрямку. Не може ж той бути пильним усю дорогу. Андрій обов’язково упіймає слушну мить і якось спекається цього гада. Тоді, якщо це вдасться, навряд чи він шукатиме Андрія в межах області, переконавшись, що отой Жуків виявився вигаданим містом. Логічно було б думати, що і стосовно області також брехня. Існувала ймовірність, що незнайомець дотумкає взяти карту, приміром, автошляхів…
Але міркування довговолосого текли іншим руслом. Він таки хотів підстрахуватися, проте інакше, ніж побоювався заручник:
— Слухай, а покажи-но мені свого паспорта, га? До речі, де він? Або якесь інше посвідчення? Ти ж не хочеш сказати, що приперся сюди за стільки кілометрів без будь-якого документа? Га? Що скажеш?
Рука довговолосого поповзла по коміру плаща. Зараз його пальці торкнуться шиї…
— У мене був, був паспорт! — мало не закричав Андрій.
— І де ж він?
— Не знаю! Ті двоє, що били мене, напевно, забрали його. Я тікав від них, вони мене наздогнали й почали бити! Далі я не пам’ятаю… Можливо, він валяється десь тут, біля гаража!
Рука зупинилася, не торкнувшись шиї. Запалі очі запитливо глянули на Андрія, а потім ковзнули по підлозі та стінах гаража. Він шукав місце можливої схованки. Тільки б не подивитися в той бік!
— Ну, добре, його ще пошукають, — процідив довговолосий, — як ззовні, так і всередині.
Він ще раз підозріливо глянув на Андрія і, не кажучи більше ні слова, потяг його за наручники до виходу. Цей схибнутий смертник не боявся повертатися до нього спиною. Ех, було б у вільній руці щось важке, почастував би його в потилицю з довгими пачосами. Чи смикнути назад за наручники і водночас, зробивши замах, вдарити його по шиї ребром вільної долоні? Це був божевільний ризик. Йому ніколи не доводилося виконувати такого прийому. Гарантії, що він упаде після удару, не було ніякої. До того ж цей псих міг ухилитися, послизнутися і вчепитися в Андрія. А якщо у нього в кишені немає ключів від наручників, тоді що? Та задушити його, гада! Але… Тоді сам він неминуче перетвориться на такого ж смертника. Остання думка паралізувала Андрієву волю, годі було й думати про якісь рішучі й ризиковані дії.
Перед гаражем стояла червона «Лада», і поруч нікого. Можливо, тоді, в гаражі, і варто було ризикнути, коли їх ще не зв’язували браслети. Хто ж знав? Вони підійшли до машини. Двері гаража так і залишилися відчиненими.
— Сідай! — сказав довговолосий, відкривши дверцята.
— Я не вмію керувати машиною.
— Сідай!
Андрій сів за кермо.
— Посунься!
Довелося пересунутися на сусіднє місце, а незнайомець тепер вмостився за кермом.
— Розсунь ноги!
— Що?
— Ноги розсунь, я сказав!
Тут було вже все налагоджено. Довговолосий витяг з-під сидіння петлю з металевого тросика, що кріпилася десь унизу. Знявши браслет зі свого зап’ястя, замкнув його на тросику. Усе, прикутий. Машина рушила з місця.
— Ми беремо курс на Луцьк, — уточнив він ще раз. — Гадаю, ти нічого не наплутав? І жартувати зі мною також, сподіваюся, не будеш? Наприклад, якщо ДАІ зупинить, га?
Цей навіжений продовжував його залякувати. Він поліз у внутрішню кишеню куртки і щось вийняв. У першу мить Андрій не зрозумів, що це. Лунко клацнуло, і довге лезо ножа зупинилося в кількох сантиметрах від його обличчя.
— Зрозумів? — запитав довговолосий. — У разі чого тобі не доведеться чекати смерті два роки. Чик — і все. Тож будь розважливим, і ми розійдемося з миром. До речі, як це вона потрапила у вашу глухомань? Звідки ти її знаєш? Здається, я про тебе ніколи не чув.
— Ми познайомилися випадково, у поїзді.
— У поїзді? Цікаво. І куди ж вона їхала?
— Не знаю.
— А що за поїзд?
— Луцький, приміський. Дизель.
— Приміський? Цікаво. Ну дає чувіха. Безподобно!
Він зло та криво посміхнувся. Напевно, так повинна виглядати посмішка смерті. Андрієві несподівано захотілося, щоб вона якнайшвидше зникла з цього жахливого обличчя, тому він запитав:
— А навіщо вона тобі, якщо не секрет?
Та довговолосий продовжував скалитися.
— Нічого такого, — сказав він. — Можу навіть тобі її лишити, якщо хочеш. Лише поверну борг, подякую перед смертю.
— За що? — запитав Андрій.
— За СНІД. За СНІД!
Цей псих реготав. Дивився на Андрія й реготав. Його зловісний регіт бив по барабанних перетинках, товк по запамороченій голові, яка відмовлялася що-небудь розуміти.
— За СНІД!!! — кричав довговолосий, натискаючи на сигнал і б’ючи руками по керму.
— За СНІД… — самими губами повторив Андрій, насилу усвідомлюючи, про що йдеться.
