— Якщо ви дійсно хірург, то повинні знати, які бувають апендицити. Але річ не в тім. Слухайте, я поясню, чому ми вам дзвонимо. Вона поступила до нас із гострим апендицитом і категорично відмовляється від операції. Каже, що згодна, щоб її оперував лише один хірург — тобто ви. Ми викликали до неї психіатра, але вона абсолютно нормальна. Ви розумієте, в якій ідіотській ситуації ми опинилися? За двадцять п’ять років роботи такого не пам’ятаю. У неї наростають симптоми подразнення очеревини. Ви уявляєте собі? Там буде катастрофа в животі! Ви можете нам щось пояснити?
Андрій стояв, наче статуя. Як повільно до нього доходило! Як повільно! А на тому кінці чекати не хотіли.
— Алло! Ви чуєте нас? Андрію Васильовичу, ви можете нам щось пояснити або порадити з цього приводу?
Це, нарешті, вивело Андрія із заціпеніння.
— Дайте їй трубку, — сказав він. — Я поговорю з нею.
— Ха! — він аж засміявся. — А вона не хоче говорити ні з ким, зокрема й з вами. То що? Чому ви мовчите? Що ви можете порадити?
Поволі Андрій відходив після пережитого потрясіння. Щойно пережитого. Помалу переставало пульсувати у скронях. Серцебиття заспокоювалося. А всередині наче зароджувалося щось нове. Це відчуття з’явилося несподівано і спершу навіть налякало Андрія. По суті, сяйнула раптом думка, він пережив той самий шок із класичною зміною фаз од відчайдушного чіпляння за життя до цілковитої апатії та поступового згасання всіх функцій. І ось цей дзвінок… Справжній імпульс до життя. Несподіваний шанс виходу з цього жорстокого стану саме тоді, коли всі згубні процеси здавалися незворотними.
Перед очима постав розклад київських поїздів, який він колись знав напам’ять і, як виявилося, досі не забув.
— Яка давність захворювання? — ковтнувши, запитав Андрій, дивуючись зовсім новим інтонаціям у власному голосі.
— Півтори доби, — відповіли звідти.
Це не так багато. Усе-таки вони там вчасно крутнулися. Але симптоми наростають…
Андрій глянув на годинник. За чотири години має бути швидкий на Київ, брестський. П’ять годин їзди. Усього — дев’ять. Ну, нехай година на дорогу до клініки — десять. Півтори доби вона вже хворіє, отже, разом виходило дві доби. Хай би там який апендицит, а дві доби він витримати повинен.
— Алло! — надривалася трубка. — Ви будете щось говорити? Ви чуєте нас? Алло!
— Чую, — відповів Андрій, — за десять годин я буду у вас.
— Що?! — перепитав київський зав.
— За десять годин я буду у вас, готуйте до операції, — повторив Андрій, чітко вимовляючи кожне слово, і поклав трубку.
Тепер головний дивився на Андрія так, наче це був не лікар його шпиталю, а міністр охорони здоров’я в кирзаках, з баяном і пляшкою в кишені. Андрій схилився над столом, кінчиками двох пальців підняв за рукав піджака руку Волошиновича й обережно витяг з-під неї свою заяву. Коли він розтиснув пальці, шефова рука впала на стіл. Андрій розвернувся й рушив до дверей.
— К-к-куди ви? — почулося навздогін.
— До Києва, — Андрієві вже був сам чорт не брат. — Просять приїхати на операцію.
— Я-яку операцію?
Зім’ята в кульку заява пролетіла перед носом Волошиновича і хляпнулася точнісінько в кошик для сміття. Це означало повернення чуття в руках.
— Апендикс не можуть вирізати, — знизав плечима Андрій і вийшов за двері.
За ним тиша вибухнула криками про якусь межу, хамство, деонтологію і облздороввідділ. Але все це його мало обходило.
Він їхав до Києва.
