Андрій ухопив дівчину за сорочку й одним рухом зісмикнув її з високого перев’язочного столу на низеньку кушетку, що стояла поруч. Склавши долоні навхрест, натис їй на грудну клітку — один, два, три, чотири, п’ять. Тоді набрав повні груди повітря, розтулив її білі губи й видихнув у них що було сили. Здавалося, її легені розірвуться. Усе його повітря не вмістилося в неї, і він видихнув залишки. І знову — один, два, три, чотири, п’ять. Видих у її рот, і знову… Хтось із фельдшерів «швидкої», притягнувши дихальний мішок, наклав маску на обличчя хворої. Тепер Андрієві стало легше — один, два, три, чотири, п’ять… Дихав за неї вже апарат.
— Докторе, що далі?
— Сто двадцять гідрокортизону, мезатон у вену, потім — корглікон… Орисю, що ти робиш?! Систему під’єднуй! І струйно давай! Струйно!!! А ти міряй тиск, швидко!
Інтерн кинувся закручувати манжетку апарата кругом другої руки дівчини, а Андрій працював, як робот, автоматично, нічого не відчуваючи, ніби в якомусь жахливому сні. Власна голова була немов дерев’яною, і він насилу усвідомлював, що сталося і що він зараз робить. Один, два, три, чотири, п’ять… Скільки вже разів?
— З-зараза… — бурмотіла Орися, ляскаючи долонею по ліктьовому згину дівчини, де, незважаючи на накладений джгут, ніяк не хотіли проступати вени: нульовий тиск.
Вона штрикала голкою, намагаючись таки потрапити до однієї з вен, які тепер були тонкими, наче павутиння, але це не вдавалося.
— Докторе! Немає вен! Не можу вколоти!
Вона швидко зняла джгут і перелізла по той бік кушетки, пробуючи вколоти у вену на другій руці. Тіло дівчини здригалося під потужними поштовхами, і це, в свою чергу, аж ніяк не допомагало сестрі. Інтерн, покинувши непотрібний апарат Ріва-Роччі, кинувся притискати руку пацієнтки до кушетки, але все одно нічого не виходило.
— Ну що, є вена? — перериваючи власний голос крізь поштовхи, вигукнув Андрій.
— Немає, докторе, не можу!
— То чого мовчиш?! Скальпель давай! Бігом!!!
Орися нарешті вибралася з-за кушетки і витягла зі скляної шафи баночку зі спиртом, у якій лежали скальпелі.
— Іди сюди, качай! — прохрипів Андрій інтернові, який злякано нахилився до хворої і боязко поклав руки на грудну клітку. — Скільки часу?
— Хвилини три-чотири, напевно…
Часу ніхто не засік.
Інтерн панічно тиснув на груди дівчини, докладаючи максимум старанності. Обличчя його зблідло, а біла шапочка з’їхала хтозна-куди.
Задерев’янілими пальцями Андрій зумів-таки вишпортати скальпеля з цієї незручної посудини і, зірвавши джгут з руки дівчини, не роздумуючи, шарпонув лезом поперек. Скальпель виявився тупим і лише надсік шкіру. Вилаявшись, він різонув удруге, розтинаючи шкіру разом із кількома венами, з яких ледь виступила кров. Руки його тремтіли, але край однієї з перетятих судин одразу вдалося схопити затискачем і ввести в нього завбачливо підсунутий Орисею внутрівенний катетер.
— Підключайся! — кинув він їй, звільняючи місце біля руки хворої.
Інтерн відскочив убік, і Андрій знову взявся за масаж, а той засикав грушею апарата.
— Не чую! — злякано промовив молодий лікар. — Нічого!
— Та викинь на хрін той апарат! — крикнув Андрій. — Зіниці глянь! Зіниці!!!
— Широкі зіниці!
— У реанімацію дзвонили?
— Зайнято!
— То біжіть!!! — Андрій сильніше натис на грудну клітку.
Під руками хруснули ребра.
— Здається, чую! — крикнув інтерн, тримаючи пальці тепер уже на сонній артерії.
— Зіниці глянь!
— Вужчі стали! Точно!
Інший фельдшер приніс із машини портативну кисневу установку й намагався під’єднати її вивід до дихального мішка.
Андрій припинив масаж і випростався.
— Не чую! — перелякано зойкнув інтерн, продовжуючи тримати руку на шиї дівчини. — Не чую! Немає пульсу… Нічого немає!
Андрій знову натис на грудну клітку. Вона була якоюсь м’якою та безжиттєвою. Під руками в нього хрупали ребра. Ця дівчина була ні в чому не винна. Просто трапилася йому на дорозі, і це стало причиною її нещастя.
— Щось чую! — крикнув практикант. — Вузькі! — додав за якусь секунду.
До Андрія все це долітало ніби здалеку, із всесвіту. Він ще тримав дівчину на цьому світі, але серце не запускалося, і вона поступово вислизала з його рук у темряву. Від хвилювання та напруги в нього попливло перед очима, стало гаряче. Андрій зрозумів, що втрачає її. Тіло на кушетці здригалося під його поштовхами, біле й безжиттєве. Дихальний апарат продовжував нагнітати повітря, від чого в її грудях грало та булькотіло. Боже, яке це було жахливе булькотіння! Набряк легень. Це кінець.
Кінець усьому.
— Де реанімація?! — закричав Андрій, не в змозі побороти відчай.
— Побігли, зараз будуть тут.
Фельдшеру нарешті вдалося під’єднати балони, і кисень пішов до дихального апарата. Розчин Рінгера вже струминно подавався у внутрівенний катетер, який стирчав з рани на руці, і мав штучно підвищувати тиск у кров’яному руслі. Але все було марно.
— Давайте адреналін, внутрісерцево. Швидко!
Ситуація змушувала вдатися до цього засобу відчаю, який далеко не завжди призводив до успіху, натомість несучи великий ризик. Останній резерв, останній шанс…
