Раптом, потерпаючи від цих вагань, Андрій зрозумів, кого вона йому нагадує! Це сталося, коли вони нарешті зустрілися поглядами. Він не зміг стримати подиву. І якби дівчина не повернулася знову до книги, то помітила б, що на її попутника несподівано зійшло якесь прозріння. І це було щирою правдою. Господи! Життя не навчило його триматися подалі від таких жінок! Тут би змінити смаки… Натомість він уже більше години думав, з якого боку до неї підступитися!
— Вибачте, будь ласка, що ви так захоплено читаєте? — це вискочило само собою.
Вона байдуже і водночас якось підозріливо та запитливо глянула на Андрія й повернула книгу титульною сторінкою. «Червоне та чорне» Стендаля. Він мало не скрикнув. Постріл у десятку. Авжеж, читати вона мала не «Анжеліку», не «Емануель» і навіть не «Дракулу», а саме «Червоне і чорне».
— Не думав, що ви таке читаєте, — збрехав Андрій.
— Чому? — вона знову підняла очі.
Спокійний, дещо іронічний погляд. Ніякого збентеження, ні тіні ніяковості. І майже повна байдужість.
Жінки, з якими досі доводилося знайомитися, завжди одразу надягали маски, стаючи такими, якими, на їхню думку, при цьому належало бути. Він неодмінно це помічав, спостерігаючи потім, як поступово зникає, розчиняється ця маска. Так робили всі жінки. За винятком однієї. Та, що сиділа зараз навпроти нього, невимушено гортаючи сторінки, була другим таким винятком. Вона так само не відчувала потреби в маскараді.
— Ну, напевно, тому, що тепер уже мало хто, особливо серед молоді, читає такі книжки… Зараз масовий читач полюбляє літературу менш консервативного напрямку.
Дівчина знизала плечима і знову заглибилася в читання. Усе повністю збігалося. Він не мав успіху у таких жінок. Дік переступив передніми лапами і підняв очі на свого господаря. У них читалося співчуття. Андрій погладив його по голові.
Залишалася ще година їзди. Несподівано дівчина відклала книгу і знову подивилася на Діка. Можливо, їй просто набридло читання.
— Ви не любите собак? — запитав Андрій, радіючи, що з’явився привід продовжити розмову.
— Скоріше вони мене не люблять, — відповіла вона. — А я завжди їх боялася.
— А вам подобається книга, яку ви читаєте?
— Подобається.
— Узагалі дивно.
— Що ж у цьому дивного?
— Дозвольте? — Андрій простягнув руку.
Дівчина хотіла дати йому книжку. Цієї миті Дік повернув до неї голову, і вона злякано відсмикнула руку. Мабуть, і справді боялася собак. Андрій ще раз спробував переконати її в Діковій лояльності. Але схоже було, що Дікові дівчина не дуже сподобалася…
У вагоні заблимало світло. Люди обурено загомоніли. Багато хто читав або грав у карти. Група пасажирів позаду, що обговорювала якісь політичні теми, перейшла на конкретні життєві.
— Так ми дійдемо казна-чого! Зараз знову вимкнеться, і їдь у темряві…
— А там, дивись, і топити перестануть, буцім літо. Будемо їздити, кістки морозити…
Далі пішло про депутатів, які розкрадають державу, про їхні будинки, машини та рахунки у швейцарських банках… Улюблену тему тільки зачепи.
Світло знову заблимало.
— Ну я ж казав, зараз знову вимкнеться!
— Цей поїзд уже давно у брухт проситься — скоро колеса порозгублює!
Світло погасло, а за хвилину з’явилося. Потім знову заблимало. Чарівна попутниця, розмова з якою ніяк не клеїлася, граціозним рухом дістала із сумки манікюрний набір із люстерком на зовнішньому боці й невимушено оглянула своє личко. І все це так, ніби Андрія тут і не було. Ніякої уваги! У будь-якої іншої жінки, навіть за умови, що чоловік її абсолютно не цікавить, цей жест виглядав би бодай якоюсь мірою манірним, удаваним. Її ж рухи здавалися такими природними, позбавленими будь-якої гри, що час було образитися. Вони перекинулись ще кількома фразами, остання з яких звучала вже в темряві.
Усе сталося несподівано. Дік раптом загарчав. Андрій відчув, як важка голова собаки підвелася з його коліна, і одразу ж почувся пронизливий зойк дівчини. Миттєво навпомацки він зловив Діка за вухо і люто кинув:
— Ти що, здурів?
— Заберіть його! — дівчина розгнівано скрикнула. — Він мене вкусив! — вона уже мало не плакала.
Андрій збентежився.
— Вибачте… — тільки й спромігся видушити з себе, — вибачте… Може, вам здалося? Він не міг цього зробити… Він ніколи нікого не кусав…
— То я буду першою! — у її голосі чулися гнів та образа.
Андрій розгублено закляк у темряві, не знаючи, що вдіяти. Може, попутниця випадково наступила собаці на хвоста? Дік цього не любить. Скоріше б увімкнулося світло!
І світло з’явилося. Здавалося, що вони просиділи в темряві щонайменше півроку. Загальна увага вмить зосередилась на них. Дівчина втислася в куток своєї лавки і злякано дивилася на собаку, вухо якого й досі тримав у кулаці господар. Вище коліна на лівій нозі дівчини лосини були роздерті і вже змокли, напевно, від крові. От і позалицявся… Схотілося кудись провалитися, далеко-далеко. А у вагоні зчинився гамір — усі знали, що той здоровий пес покусав якусь дівчину.
Андрій сам не знав, як знайшов у сумці кусок бинта й замотав її ногу просто поверх лосин, при цьому так вирячившись на проступаючу червону пляму, наче бачив таке вперше у житті.
