Залишивши свої двері відчиненими, він підійшов до віконця. Андрієві кортіло скористатися цією паузою: він посмикав петлю, потім спробував прослідкувати пальцями, куди вона йде. Схоже, тросик кріпився десь глибоко під сидінням, можливо, до металевої частини кузова. Спроба перегинати тросик, аби поламати його, також виявилася марною — дротяні волокна були надто гнучкими. Двері з його боку також не відчинялися. Усе виявилося добре продуманим. Спробувати дотягтися до відчинених водійських дверей і, закривши їх, заблокувати зсередини? А що це дасть? На станції ані душі. Цей божевільний просто розіб’є скло й відчинить дверцята. А тоді… Про те, що трапиться потім, думати не хотілося. Ні, цією паузою скористатися не вдасться. І Андрій повернувся до своїх думок.
Отже, на СНІД Ліна не хвора. Звичайно, якщо вірити цьому психові, який міг навмисне збрехати, аби не втратити засобу примусу. Якби припустити, що він, Андрій, дійсно був її коханцем, як цей бевзь і подумав, то повідомляти Андрія про її хворобу не було ніякого сенсу. Адже у цьому випадку вони обоє практично урівнювалися. Така ситуація, звичайно, його не влаштовувала, і він збрехав. Ліна справді могла бути інфікованою! Довговолосий прохопився випадково, можливо, під впливом емоцій, а схаменувшись, почав задкувати. Бо тільки через свого заручника він мав змогу вийти на неї. Якщо ж Ліна таки інфікована, то навіщо вона йому? Вона також помре. Чи він хоче, щоб це сталося раніше? Можливо. Жага помсти — річ нерозсудлива.
Андрій схилився лобом на передню панель машини й розмірковував про все це, підсвідомо вишукуючи варіанти, за яких Ліна не була б… Навіть не хотілося зайвий раз про це думати. До нього поступово поверталася здатність логічно мислити, напевно, тому, що цей схиблений не сидів зараз поруч. І все-таки дійти якихось більш-менш прийнятних висновків ніяк не вдавалося. А що як узагалі все це — блеф? Просто блеф. Якщо немає ніякого СНІДу? Якщо все вигадано лише для того, аби присилувати його їхати?
Вони від’їхали від заправної станції і взяли напрямок на Луцьк. Андрій прикинув відстань. Напевно, годин десять безперервної їзди. Ну що ж, принаймні цей час він мав для пошуків варіантів.
— Пристібнися, — сказав довговолосий, — і ще раз нагадую тобі про дорожні патрулі. Навіть не сподівайся. Я встигну на тобі розписатися.
Андрій змовчав. Защепити ремінь однією рукою виявилося не так просто. До того ж його довжина була розрахована на дуже тендітну статуру. Можливо, тут їхала жінка. Водій зрозумів це і, розправивши шлейку, спробував зробити це за Андрія. Пряжка не застібалася, але, доклавши зусиль, він таки застібнув її. Їхати так довго було неможливо.
— Тисне в плече, — сказав Андрій, — дуже тисне.
Довговолосий кинув на нього нерозуміючий погляд. Довелося показати йому вільною рукою місце, де врізалася шлея.
— Так і кажи, що в руку тисне, яке там плече?
Він послабив Андрієві ремінь і хотів пристібнутися сам, але це йому не вдалося. Напевно, закриваючи дверцята, защемив ремінь. Він знизив швидкість і відчинив на ходу двері. На якусь мить водій відволікся від дороги, і машина вильнула убік. Назустріч ішов на швидкості великий критий «КамАЗ».
— Розіб’ємося, — сказав Андрій, зі здриганням слідкуючи за наближенням вантажівки, — і не доїдемо до Жукова.
«КамАЗ» засигналив. Довговолосий вилаявся й зупинив машину. Вантажівка пронеслася поруч, аж земля задвигтіла. Водій втягнув у кабіну ремінь, що був весь у багнюці. Лаючись, він узявся витирати пряжку об бокову поверхню сидіння з боку дверей, не знайшовши, очевидно, нічого кращого. Мотор «Лади» працював, а водій з ногою на гальмі обтирав пряжку. Машина стояла на узвишші, і схил був доволі крутий.
