Андрій почувався викинутим із життя. Його ситуація, як колись Віконтова, мала якось розв’язатися. Але в кожного своя доля і свій шлях широкий. І Андрій поринув у роботу. Довгий час він буквально днював і ночував у лікарні, радіючи, якщо траплявся незрозумілий складний випадок, охоче підміняв колег на чергуваннях, багато читав, оперував. Ні, не з задоволенням, навіть не з натхненням. Скоріше з якоюсь одержимістю. Він не міг би сказати, що досі халявив, зовсім ні. Просто відтепер сподівався забутися в роботі і, обклавшись з головою хворими, історіями, операціями, спеціальною літературою, хотів єдиного — залишити собі якомога менше дозвілля, аби не думати, не мучитись. Час, який для Андрія наче зупинився, потрібно було зрушити з місця, а самому — кудись подітися. Раніше бувало: весь день у турботах, щойно встав — незчуєшся, як уже вечір. Тільки згадуєш, скільки всього зроблено. Саме цього хотілося досягнути й тепер — щоб дні минали швидко.
Ранам властиво гоїтися, зокрема й душевним. Просто для цього потрібен час. Цей важкий період треба прожити, якось перебути, і тоді стане легше. Напевно, на цьому й базувався основний його розрахунок.
Але варто було зупинитися й виринути з цього свідомо створеного виру турбот і проблем, ставало очевидно, що вихоплюють його звідти сподівання зовсім іншого роду: наприклад, на те, що раптом забринить телефон частими міжміськими дзвінками і з трубки долине тихий напівзабутий уже голос. Але чим далі спливав час, тим ясніше розумів Андрій, що цього не станеться. І тоді його несподівано починали охоплювати інші поривання. Розклад київських поїздів він давно знав напам’ять. Що як покинути все й сісти на один із них?
Ні, цього також статися не могло. Спочатку здавалося, що він ось-ось це зробить, і лише невідомо, що його стримує. Пізніше цей варіант розглядався як у принципі можливий. А потім… Потім Андрій зрозумів, що не поїде нізащо. У гарячці людина може спромогтися на що завгодно, а от коли мине запал… Стає вкрай незручно перед самим собою за свої недавні думки та бажання. Залишалося сподіватися на те, що гострота його переживань поступово згладиться, а він помалу забуде, що десь там, у Києві, серед сотень тисяч інших людей є така Ліна Голяченко.
Та минав час, а сподівання не виправдовувалися. Андрій дедалі більше усвідомлював, що цей виснажливий затяжний ривок із самого початку був позбавлений глузду, адже фінішу не існувало.
І тоді він склав руки. Відтепер із них випадало все, чого торкалися. Андрій відчув непереборну нехіть, відразу до роботи, невпевненість у собі. Чимдалі більша байдужість охоплювала його.
Він продовжував ходити на роботу, але вже ні на що не був здатним. Спочатку на нього поглядали здивовано, вважаючи, що це якесь непорозуміння і що це тимчасово. Потім почали дивитися косо та підозріло. У відомих усім лікарняних закутках, де медсестри після першої збираються за чашкою кави, а лікарі й за чаркою чогось міцнішого й де регулярно перемиваються кісточки усім по черзі, його прізвище дістало новий імпульс популярності. Одного разу це вже сталося. Після тієї ночі стрілянини у відділенні Андрій дійсно посів місце зірки лікарняних кулуарів. Тижнів зо три про нього поговорили та й забули. Тепер же він знову перетворився на популярного персонажа лікарняних пліток. Якось крізь причинені двері він почув необережний вислів колеги. Толя припустив, що в нього на ґрунті пережитого починається маніакально-депресивний психоз. Але Андрій навіть не образився. Йому було байдуже.
Увагу на нього звернуло навіть начальство. Усвідомивши нарешті, що з підлеглим не все гаразд, Варцаб’юк серйозно взявся за нього. Шеф давно вже числився пенсіонером, і ні для кого не було секретом, що ще відносно молодий та перспективний Мартинюк — перший претендент на те, щоб очолити районну хірургічну службу. Але часи, коли Андрій дійсно хотів цього, безповоротно минули. І Варцаб’юк махнув рукою, а сам Андрій полегшено зітхнув. Старий зав подобався йому, і засмучувати його не хотілося.
Дорогу до операційної також було забуто. Андрій почав негласно спеціалізуватися по тій категорії хворих, які не потребують оперативних втручань, не видужують і не помирають. Основною його справою стало написання історій хвороби. Щодня він приходив на роботу, за якихось півгодини робив обхід хворих, а далі сідав за стіл і писав, писав, писав… Писати він міг до нескінченності. Головне, щоб ніхто не заважав.
