Особисте його життя так само звелося до елементарного. Андрій повинен був поїсти й нагодувати Діка. І все. Ніяких проблем, ніяких потреб та емоцій. Щоправда, іноді його серце таки стискалося від болю — тоді, коли доводилося бачити Дікові очі, які запитували господаря: «Чому ми сидимо вдома? Чому не йдемо на річку або в ліс? Чому не гуляємо щодня в парку, як раніше? Я ж пропадаю!» Так, Андрій бачив, що він пропадає. Тому тільки заради нього вирішив одного разу, взувши зранку чоботи, закинувши на спину рюкзак, вирушити в такий собі похід на природу. Дік довго та невгамовно скакав по квартирі, радісно скавучав, не даючи вдягнути ошийник, а потім носився по жовтій траві та осоці, гавкав наче божевільний, ліз у непролазні хащі, тремтів від давно забутих хвилюючих запахів. Андрій же не відчував нічого. Геть нічого. І не бачив сенсу в тому, щоб лазити по березі або лісі під пронизливим вітром. Вони навіть не запалили вогнища й не присіли перекусити.
І ще одну зміну помітив Андрій у собі. Це сталося не відразу. Довгий час він наче відчував, ніби щось не так, але не міг збагнути, що саме. Відчуття чогось не такого з’являлося періодично, час від часу, в якісь особливі моменти. Андрій довго мучився, не в змозі визначити, що викликає у нього такий дивний, непоясненний додатковий дискомфорт. І був вражений, коли зрозумів. На нього почали косо дивитися жінки. Чому, адже зовнішність його залишилась тією самою, а внутрішній стан мали однаково помічати як жінки, так і чоловіки. Але потім йому спало на думку одне доволі неординарне пояснення цього загадкового явища.
Можливо, чоловік, саме чоловік в суто біологічному сенсі, при зустрічі з жінкою, з будь-якою жінкою, мимоволі випромінює якусь чоловічу енергію, свого роду сексуальне біополе, яке сприймається, так само мимоволі, жінкою як належне, і вона, незалежно від власного бажання, якось реагує на нього. Ніколи раніше в Андрія не виникало таких гіпотез. Та якщо це припущення було правильним, то все ставало зрозумілим, адже він точно знав, що ніякої чоловічої енергії, ніякого сексуального біополя він зараз не випромінює.
Він зрозумів, що закінчився як фахівець, як різнобічно захоплена людина, як чоловік.
Ось коли Андрій знову згадав того, з ким доля зіткнула його так несподівано, у такому жорстокому протистоянні. Тільки тепер він усвідомив суть того, що насправді відбулося. Андрій навіжено боровся з ним за цю жінку до кінця, не лякаючись його прикладу, не замислюючись про небезпеку для себе. Небезпеку іншого роду, аніж загибель. Небезпеку, що походила саме від цієї жінки, а не від супротивника. Йому вдалося перемогти, відібравши її. І що ж? Відбулася свого роду естафета. За якоюсь божевільною іронією переможця спіткала доля переможеного. Він також невдовзі втратив її, а разом із нею і сенс життя, з яким, як виявилося, давно вже її ототожнював.
Була, щоправда, і одна суттєва відмінність. Андрій знав, що не згорить, не загине так, як його ворог, — трагічною, гострою смертю. Очевидно, проти цього його власний організм мав якісь системи захисту, протидії. І це прирікало його на довге безрадісне існування.
В операційний день у відділенні завжди біганина. Життя активізується й починає вирувати. Обов’язково хтось щось не встигає. Чергова сестра носиться з маніпуляційної до палат і назад. Завідуючий так кричить у телефонну трубку в своєму кабінеті, що чути на весь коридор. У вестибюлі товчуться родичі хворих, яких оперують. Словом — неспокій. А цього разу видався великий операційний день.
Нарешті біганина вщухла, і відділ заспокоївся. Не літали вже туди-сюди ні сестри, ні санітарки. Двері оперблоку були щільно зачинені. Весь склад районної хірургічної служби був там. Працювали дві бригади хірургів в обох операційних.
В ординаторській було пусто, оскільки Андрія, як він сам вважав, уже можна було не рахувати. Як добре, що людину часом відвідують розумні ідеї! Такі, наприклад, як ця, що нею він був захоплений сьогодні від самого ранку. Як не любив він тепер цих операційних днів! До десятої години, аж поки всі не зачиняться в оперблоці, від жахливого глуму, яким усе це супроводжується, у нього завжди боліла голова. Але, схоже, цьому він, нарешті, покладе край.
В ординаторській було тихо і спокійно. Приємно постукував на стіні маятник годинника, барабанили по підвіконню краплі дощу. Андрій витяг з шухляди аркуш чистого білого паперу й народив документ такого змісту:
Головному лікареві
Старогородської центральної районної лікарні
п. Волошиновичу М.С.
лікаря-хірурга Мартинюка А.В.
Прошу звільнити мене з посади ординатора хірургічного відділення й перевести на посаду завідуючого кабінетом медичної статистики.
