Писавши, що редакція часопису вирядила до Даґестану експедицію в складі фотокореспондента, літератор-етюдиста, економіста, мисливця, адміністратора й язикознавця (які всі щасливо об’єднувалися в єдиній моїй особі), я дав вам «неточну інформацію», любий читачу.
Цей науковий вираз – «неточна інформація» має в багатьох випадках інше значіння – українською народньою мовою зветься воно «брехня».
Учитель фізики в тій школі, що я учився, привчав своїх учнів до такої наукової термінології:
«Приберіть цей метал», – кричав він, коли хтось грався під час лекції ножиком. «Хто вкинув цей мінерал у цей сусуд?» – грізно запитував він, побачивши в плювачці цеглину. «Сусудом» же він називав пляшку з-під горілки, викочену камчатниками [146] насеред кляси, і «сусудом» же звалася в нього звичайна собі склянка на воду. Через це учні і звали його «Стакан Петрович», бо слова «стакан» не було в його лексиконі – аджеж він був не просто собі чоловік, а фізик.
«От ви, Бубир, – казав Стакан Петрович, – зараз дали неточну інформацію! Ви сказали, що перед вами лежить „Фізика“ Краєвича, а на ділі це „Етель Кінг – женщина-детектив!“»[147]
Далі Стакан Петрович робив павзу і тільки постукував себе вказовим пальцем по носі.
«Для чого ж ви неточно висловлюєтесь?» – грізне випалював він, і викритий привселюдно Бубир давав обіцянку віднині подавати тільки точну інформацію.
Отже, каюсь. Подав неточну інформацію. Не такі-то багаті наші часописи, щоб виряджати експедиції до Даґестану. Просто я за свої гроші поїхав до Даґестану на тиждень – головним чином відпочити і полювати качки, бо на курорти я не їжджу.
Тож усе, що я бачив у Даґестані і розповів вам, можете віднести на карб того, що я не тільки мисливець, а й громадянин, і окроме качок управився ще дещо побачити в солонцюватій долині Даґестану (хоч дехто, їздячи на курорти, не бачить нічого, окроме докторів, дієти, душів і дамочок).
Вийшло так, що була дуже сувора зима і качки перекочували до Азербайджану. Грошей у мене же не було, окроме як на квиток до Харкова, але в мене були (і зараз є) по гроб життя друзі серед машиністів. Отже, я вибрався на паротяг і подався до Азербайджану, доки сягають зв’язки даґестанських машиністів, а саме до станції Девічі.
Вантажний паротяг весело збігав з гір, важко витягав з долин, вистоював на станціях, а деякі гордовито проходив, він не цікавився пасажирами. Обіруч його одпливав Даґестан і то були ліси.
Листопадні і голі, вони стояли в засохлих травах, серед осінніх кущів, прорізались надвоє і відкривали вічну ріку Самур, що не замерзає ні в зимі, ні літом, і впадає в теплий Каспій, що бачить тут лід тільки весною, вигнаний сонцем лід з увістя Волги. На грузькому надбережжі Самуру чорнів слід величезної кабанячої ратиці. Це були теплі краї, якими йшов зараз вантажний потяг, і я згадав колись написаний вірш про пташиний потяг і теплі краї.
Тільки цей грайворін летів до Мелітопільського лиману, лиману Молочної Ріки, що замерзає взимі, хоч і не надовго.
А потяг мандрував уподовж вічного Каспію, що не замерзає ніколи. Але краєвиди і я, і грайворін бачили ті самі.
