Вантажний потяг спинився на станції Девічі. Далі їхати на паротязі мені не було дозволено. Отже я вийшов і подався до машиніста нафтовні Івана Дорошенка.
Не уявляйте собі високого чорнявого козака з довгими вусами, в яких виблискує просивина. Це був білявий хлопчик, якого ви приділили б до першого курсу технікуму. Але в нього була така сама мініатюрна жінка і двоє дівчат. Одне коло материних грудей, а друге, старшеньке дівча, побігло гостювати до сусіди – тюрка, залізничного стрілочника.
Оце й був той, що ви собі уявили, високий чорнявий козак з довгими вусами, в яких виблискує просивина. Діти їх гралися вкупі, і тюрк частував Галю лавашем (такі млинці – чи хліб) з медом.
– Можете йти просто на лиман, – сказав Ваньо Дорошенко. – Десять верстов, по путі дві чи три кочівки – кутани, але боятися нічого. У нас в Азербайджані люди одне одного не займають. Це не Даґестан.
У крамниці мисливської спілки голова – балашівський робітник – видавав гірським лезгінам круглі кулі на вепра. Вони сміялись і ляскали його по плечі. Розмовляти їм було ніяк, хоч голова міг непогано торохтіти тюркською мовою. Лезгіни ж по-тюркськи не могли, крім одного діда. Голова сяяв від радощів успіху.
Сам, один із секретарем, він об'їхав далекі аули і кивом, моргом, плювом і цмоком загітував лезгінів бити нечисте м’ясо, сиріч вепра, щоб здати в союз.
З свого боку лезгіни мигом, мружем, ляском, чвирком і свистом дали згоду допомагати робітничому харчуванню, і через три дні приставили горяними стежками вепра-одинця на чотирнадцять пудів. Ніхто з них, звичайно, не торкнувся пальцем нечистого м’яса, бо на те є в Азербайджані, як і в Даґестані, спеціяльні остагаки з зазубнем тягти вепра, складати його на гарбу-біду з величезними двома колесами і вивалювати в оселі Девічі на потребу урусам, що їдять нечисте м’ясо.
Стимулюючи це, сяяв голова – робітник з Балашову – і видавав лезгінам порох і круглі кулі.
