Пливуть верхівля в синім плесі неба, Накупчуючись хмари зачіпляються за крони І розійнявшися пливуть, пливуть плотами У теплий південь вогкі ешелони. Нерухомо ростуть дерева! Як чорні цифри незчисленними рядами По вінця повні водозбірні цебра. Прийдуть вітри і гуляють до лісів, Сокочуть птиці, веврики несуть [148]В сутемні дупла кедрові горіхи в стіс. Але внизу дзвеніння, дзизкіт, скрегіт, спів Лісовики – ми ріжем ліс. З числа стає нам громадянин кедр, Підводимо під нього кругову: Коротка пісня – лісових катедр, Професор тихо валиться в траву. Як чорні цифри ще стоять колеґи. По вінця повні водозбірні цебра, Внизу дзвеніння, дзизкіт, співи, скрегіт, І одкривається екран ясного неба. Це вечір тихий, це в Донбасі ллють чавун. Вечірнє сонце, як вогненне горно, Горить і шлаком заливає шлунок, З захмарних форм, струмить у яму чорну. Чавун просвічує крізь хмари – Це вогонь. Товаришів вогонь – всесвітове багаття, Його в прозорі пальців трудових долонь Щовечора з усього світу бачить наше браття. Пливуть плоти блакитним Доном неба, синьою Волгою і голубим Дніпром. Лісів глицевих вирубані ребра Пливуть на південь, сплетені плотом. Шабаш! Як пахне тепле дерево! Горять під казаном тріски. Товариш в руки дерево бере І розглядає, як воно росло, Як буде плисти і гойдатися плотом, Смолу, що заслезилася як скло, Вкидає знову у жар під казаном. І над усе ліса, над домнами ліса, Ліса над цехами, над нафтою ліса, Увесь Союз – в лісах. Ми ріжем ліс, Але ростуть ліса З лісів, як сонце з сліз соснових, із хмари пилу, свіже як пасат Встає лице великої будови.

Вантажний потяг спинився на станції Девічі. Далі їхати на паротязі мені не було дозволено. Отже я вийшов і подався до машиніста нафтовні Івана Дорошенка.

Не уявляйте собі високого чорнявого козака з довгими вусами, в яких виблискує просивина. Це був білявий хлопчик, якого ви приділили б до першого курсу технікуму. Але в нього була така сама мініатюрна жінка і двоє дівчат. Одне коло материних грудей, а друге, старшеньке дівча, побігло гостювати до сусіди – тюрка, залізничного стрілочника.

Оце й був той, що ви собі уявили, високий чорнявий козак з довгими вусами, в яких виблискує просивина. Діти їх гралися вкупі, і тюрк частував Галю лавашем (такі млинці – чи хліб) з медом.

– Можете йти просто на лиман, – сказав Ваньо Дорошенко. – Десять верстов, по путі дві чи три кочівки – кутани, але боятися нічого. У нас в Азербайджані люди одне одного не займають. Це не Даґестан.

У крамниці мисливської спілки голова – балашівський робітник – видавав гірським лезгінам круглі кулі на вепра. Вони сміялись і ляскали його по плечі. Розмовляти їм було ніяк, хоч голова міг непогано торохтіти тюркською мовою. Лезгіни ж по-тюркськи не могли, крім одного діда. Голова сяяв від радощів успіху.

Сам, один із секретарем, він об'їхав далекі аули і кивом, моргом, плювом і цмоком загітував лезгінів бити нечисте м’ясо, сиріч вепра, щоб здати в союз.

З свого боку лезгіни мигом, мружем, ляском, чвирком і свистом дали згоду допомагати робітничому харчуванню, і через три дні приставили горяними стежками вепра-одинця на чотирнадцять пудів. Ніхто з них, звичайно, не торкнувся пальцем нечистого м’яса, бо на те є в Азербайджані, як і в Даґестані, спеціяльні остагаки з зазубнем тягти вепра, складати його на гарбу-біду з величезними двома колесами і вивалювати в оселі Девічі на потребу урусам, що їдять нечисте м’ясо.

Стимулюючи це, сяяв голова – робітник з Балашову – і видавав лезгінам порох і круглі кулі.

Перейти на страницу:

Похожие книги