Люблін міжвоєнних років — і невелике русинське село на Підкарпатті. Алхіміки, чаклуни, демонічні та пекельні істоти, що крокують вулицями міста поряд з їхніми мешканцями, і трагедія людей, в яких залишається лише пам'ять про самих себе: пам'ять розмита й нетривка, де реальність поєднується із казкою та міфом; пам'ять, носієм якої є лише ті, хто пережив — і вижив. Пам'ять, яка відходить разом із ними. Місто й село, реальність і казка утворюють на сторінках цієї книжки вигадливі візерунки.Радек Рак у своїх інтерв'ю часто говорить про себе як про нащадка польських селян-кріпаків. Ця подвійна оптика — міського жителя, який засвоїв культурні та літературні канони сучасного світу, та людини, яка намагається не забувати свого коріння, — накладає відбиток на більшість авторських творів. А відтак з'являються химерно переплетені сюжети, де персонажі народної демонології та (квазі)історичні герої зіштовхуються у вирі місць та міст, занурюються в польське повсякдення останніх трьох століть, — та ще й так майстерно переплетені, що часом і не відділити міф від реальності.
Упорядник серії
Редактор
Художній редактор
Відповідальний редактор
Copyright © Radek Rak
Copyright © Powergraph
Перекладено за виданнями:
Radek Rak. Puste niebo. Powergraph, 2016.
Radek Rak. Powołanie Iwana Mrowli // Fantastyka — Wydanie Specjalne 2 (43) 2014.
Ілюстрація на обкладинці — Igor Myszkiewicz.
© Видавництво Жупанського;
C. Легеза, переклад;
О. Баратинська, художнє оформлення, 2021.
Сталося так, що Іван Мровля бачив світ навиворіт. Саме тому був першим, хто відчув залізистий присмак його кінця.
Того дня Іван пас батьківських коней — двох низеньких, кремезних гнідків із широкими грудьми та настовбурченою, наче щетина на щітці, гривою. Лука повнилася дзижчанням комах, липень у своїй силі лив на землю ліниву спеку. Небо було високим, нерухомим та порожнім, і думки хлопця враз розлетілися, наче сухе листя.
Може, саме через цю бездумність Іванові й вдалося відчути темряву, що наповзала звіддаля. Спочатку він не знав, що воно таке, відчув лише дивний присмак на язиці: наче сіль, змішана із попелом, і подумав був, що випадково розгриз хробака. Коли ж один із коней неспокійно заіржав, Іван звівся на ліктях і роззирнувся навколо.
Виднокрай на півночі та сході жеврів, як незагашена ватра, сповитий клубами смолистого диму. Палали міста і села, палали будинки, заїзди і корчми, палали церкви і синагоги, палав увесь світ, а потворні павучі машини хапали людей клешнями — великими, наче крила вітряка, — та вкидали до киплячих казанів у своїх сталевих черевах. Над усім кружляли птахи, чорні та великі, мов стерв’ятники, що залітають інколи з угорських рівнин. Деякі мали по дві голови. Іван бачив усе це виразно, хоча було воно дуже, дуже далеко. Вітер, гарячий, наче дихання з печі, ніс крики, сморід горілого м’яса та волосся.
Поки Іван стояв отак і дивився, вогонь і залізні чудовиська почали наближатися й наближатися, щезали нові поселення, гинули нові люди; вже третину неба затягнуло масним димом. Де проходив вогонь, там залишався лише попіл і трупи: зчорнілі, з викривленими кінцівками, без надії споглядаючи у вогняне небо. Ще далі світ коцюбився, осипався та осувався в небуття.
Іван, репетуючи, кинувся бігти протилежним схилом узгір’я до села:
— Війна! Війна-а-а-а!!!
Опритомнів лише тоді, коли тверда батьківська рука знову привела його на верхівку. Раптом зрозумів, що з ними багато людей і що всі насмішкувато дивляться на нього.
Старий Сємьон Мровля підвів його сукатою рукою до північного виднокраю, збористого та блакитного, як завжди.
— Скажи мені, сине: чи сі видіт, де на півночі війна? — запитав спокійно, твердо та кам’яно. Іван лише похитав головою, із ротом роззявленим, наче в дурника.
— А на сході? Чи сі видіт?
— Ніт, неньо.
— На заході сі видіт?
— Не видіт сі.
— То, може, на полудені? — Сємьон махнув рукою в бік селища.
Іван знову відповів заперечливо. Сємьон покивав головою та влупив йому в писок, раз із правого боку, раз із лівого, аж у хлопчини дзенькнуло в довбешці.
— Війна — то страшна річ, і багато хто тут її пам’ятає, — буркнув до сина з-під стріхи вусидел так, аби ніхто не почув. — З голоду, смерті та війни — не жартуй ніколи.
Коли стало зрозумілим, що Сємьон сина більше не лупцюватиме, мужики та баби розійшлися по своїх справах. На верхівці залишилися лише Іван та два гнідки, як і перед тим, наче нічого й не сталося. Хлопець боязко споглядав на те місце, де вал гір торкався неба; але узгір’я спали, спало небо, спала стара гора Цергова[3] із потрійним лісистим хребтом.
Неспокій поступово злущувався з Івана, і хлопець подумав, що йому, напевне, все те наснилося чи примарилося. Але тоді блакить на підхмар’ї зморщилася, і з пустки неба почав спокійно сходити ксьондз Максим Сандович. Ореол навколо його скроні пульсував живим полум’ям, під чорною бородою криваво виблискував ламаний церковний хрест[4].
— Слава Ісусу Христу! — крикнув він, поки ще був високо. — А що ти, Іване, такий сумний?
— Навіки слава. Та мені війна й кінець світу примарилися.
Максим Сандович всівся біля Івана, уважно на нього дивлячись; очі мав як вуглини, а обличчя нерухоме, мов вирізьблене з дерева.
— Примарилися, — повторив за хлопцем. Іванові стало ніяково, тож він поскубував траву навколо себе, уникаючи погляду священника.
— На небі говорять, що застрелено принца Фердинанда, — сказав Максим за хвильку. — Застрелено далеко на півдні, в спалених сонцем краях, де лише змія повзає та скорпіон. Говорять в Церкві Новоєрусалимській, що через це великі зміни настануть на землі[5].
