Іван ніколи не питав, де лежить ця Свята Русь. З того, що говорив парох, була вона, скоріш за все, десь на небі. Сам Спас Пантократор[10], напевне, проходжувався там полями, наче гарний господар, а на небосяжних горах галопував на своєму коні святий Юра.
Прибули вони незадовго до дня святого Івана Купали, на крилах з шифону та тюлю. Метелики, як подумки називав їх Іван Мровля. Бачив, як парадна бричка привозить їх до заїзду в Ожежній. Блакить, білість та рожевість.
У селі не було заїзду, тож Іван уперше побачив міських жінок тільки під час ярмарку на Великдень у Горліхах, куди взяв його Максим Сандович. Парох наказав Іванові уважно придивлятися до ікон у міській церкві; сам зник у натовпі, аби зайнятися таємними справами, над якими здіймався весняний запах Святої Руси.
Там, у місті, кольорові дами із порцеляновими личками, прихованими під балдахінами капелюхів та парасольок, здавалися доладними. Це був інший світ, гамірний та рухливий, світ високих будинків із каменю та цегли, світ кінських копит, що б’ють у бруківку, людей, які перегукуються навзаєм, слів, що пливуть каскадами, розбиваючись одне об одне. Брудні перекупки із задами, наче стоги сіна, гебреї, що глипали з-під своїх кучерів, елегантні пани і дами в чорних блискотливих дрожках.
Але тут, на гірських луках, панянки на дорозі до заїзду скидаються на душі з іншого світу. Тож коли Іван якось зустрів панн на полонині, порослій густою травою, здається йому, що він поринув у полудневий сон. Бо дні в червні такі довгі, такі нескінченні, що в їхніх сповнених світла безоднях пурхають сни. Літають такі ось мари, такі видіння — полями, луками, ледве помітні, наче павутиння. Тож Іван сідає в траву, занурюється в нудні та липкі від спеки години полудня.
Панни приходять щоденно, навіть у неділю. Вдвох, утрьох, учотирьох, по-різному. Приносять книжки, смаколики в кошику, розстеляють ковдру; лягають тоді долілиць, вимахують литками в білих панчішках. Але найчастіше вони приносять пляшку — може, вина, а може, малинового соку, й передаючи її з рук в руки, з уст в уста, шепотять про щось та хихотять. У Івана тоді аж сироти повзуть попереком, бо хтозна, чи не з нього вони насміхаються, бо з кого ж, як не з нього, якщо видивилися його в лопухах та золотушнику. Але ж ці сироти не такі вже й неприємні, тож хлопець не рушає з місця; панночки хихотять собі далі.
Коли настає день святого Купали й увесь світ наповнюється спекою, наче небо мало б тріснути та залити світ білим жаром, приходять лише дві панянки. Одна м’ясиста, темнолиця, наче вірменка, а друга світла та молодша, зовсім молодесенька, може навіть у віці Івана. Гудуть ґедзі, мухи повзають по шкірі хлопця, а той визирає з високих трав, дивиться, як дівчата виймають з кошика вино — напевне вино. П’ють швидко, надто швидко, розмовляють надто голосно. Нарешті та, що світліша, починає розстібати гачки на сукні. Темна щось сопе з обуренням, але перша повалила вже її на землю, й ось уже обидві скидають шкарлупу своїх вбрань, виринають з мережив та китайки, перетворюються в рожеву м’якість, наче таємничі створіння морських глибин.
Іванова сорочка липне до спини, тож він здирає її з себе, різко, нервово, здирає й штани, плутаючись у рукавах, плутаючись у холошах. Коли йому, нарешті, це вдається, світла ллє вино на своє тіло, іржаві струмочки стікають ключицями, ямкою між ними, скрапують з поцяткованих ластовинням грудей, невеличких, наче цитринки, а вуста темної панни випивають кожну краплю, і тут, і там, і ще там. І не знає Іван, чи це кисле вино панів, чи, скоріше, густе від яблучної чи малинової солодкості щире вино селян, і боїться навіть уявити собі, як одне та інше можуть смакувати, якщо злизувати його з тих грудей, з того живота. Боїться, а від цього солодкого страху робиться таким твердим та прямим, що достатньо трьох рухів — і світ вибухає розкішшю, а розжарене небо падає йому на голову.
Іван виринає на поверхню, відсапується і помічає, як темна панна раптом відпихає світлу, а та падає навзнак і вибухає сміхом, і сміх той бере в дужки все, що оце сталося. Дурня, жартик, марниця. За мить сміються обидві. Лише в Івана залишається на губах смак попелу.
Коли дівчата йдуть собі геть, він крадькома лягає на їхнє місце, на прим’яту траву. Заплющує очі. Тут усе ще відчувається їхня присутність, їхній запах. Земля, трави, літо. Іван збирає долонями сік поламаних стебел, облизує пальці; хоча, може, це й не сік, а волога жіночих тіл. Як воно насправді, знає хіба що один святий Купала, який ллє з неба спеку та літні марення.
Ніч не приносить справжньої темряви. Є лише напівморок, що розпливається у співі цвіркунів, блідий відсвіт над горизонтом, одноманітний зі сходу та заходу, наче землю від неба відділяє кільце вогню. Вечір переливається в зорю, й темрява сповнена світла.
