— Це лише Санторо, — сказав Гаас. — Донька привозить їх сюди щотижня, щоб провідати їхнього сина. Він похований на Бузковому проїзді. Дивіться, донька поїхала паркувати машину, але невдовзі з’явиться з квітами.
За кілька хвилин, як він і пророчив, у полі зору з’явилася жінка з вазою троянд і пройшла через ворота слідом за батьками.
— Ці найсумніші, — сказав Гаас. — Я маю на увазі, кожна смерть сумна, але коли ти втрачаєш дитину...
— Як помер їхній син? — спитав Фрост.
— Вони не люблять про це говорити, але я чув, що це було передозування наркотиками. Це сталося багато років тому, коли йому було лише тридцять з чимось. І ось він тут, усі ці роки, а вони досі приїздять раз на тиждень, як на роботу. У нас завжди напоготові гольф-кар, щоб підвезти їх до могили.
О 9:40 з’явилася пара знайомих фігур: Джамал зі своєю мамою. Потім, за кілька хвилин, зграйка медсестер з лікарні «Пілґрім», які всі прибули разом.
— У нас тут бувають також іноді туристи, — сказав Гаас.
— Тут похований хтось відомий? — запитав Фрост.
— Вони приходять подивитися зелені насадження. Цьому кладовищу майже сто років, і тут є деякі старі види дерев, які не знайти більше ніде в Бостоні. Ви мали нагоду побачити наш сад?
— Навіть трохи занадто близько, — сказала Джейн, згадуючи свою битву з рододендронами. І забруднені штани.
— Садові туристи зазвичай з’являються у другій половині дня, але через цей дощ сьогодні їх не буде. Любителі рослин, як правило, дуже респектабельні, тож я радий їх бачити. Ми пишаємось собою як гостинним місцем для всіх, хто добре поводиться.
На екрані до брівки під’їхав синій «мерседес», і з пасажирського сидіння обережно піднялася струнка дівчина з коротким чорним волоссям і ціпком у руках. Емі Антрім. Коли її батько поїхав припаркувати машину, вона залишилася чекати біля входу, піднявши голову до дерева.
Саме тоді й з’явився цей чоловік. Він опинився біля Емі так зненацька, що вона, схоже, не помічала його, поки він не був просто поруч.
— Наша людина в дощовику, — сказав Фрост.
Емі і цей чоловік тепер розмовляли і, хай що він їй казав, Емі це, схоже, не тривожило. Він стояв спиною до камери, тож обличчя вони бачили лише Емі, і вона усміхалася. Її, схоже, не тривожило й те, що він стояв так близько, нахилившись уперед, наче стерв’ятник перед ударом. А потім він різко розвернувся і пішов геть, втягнувши голову, коли проходив крізь ворота і далі на кладовище. На екрані вони бачили лише маківку його голови з поріділим волоссям анонімного відтінку коричневого.
Тепер у полі зору з’явився доктор Антрім з парасолькою в руках. Чи не його поява сполохала цю людину? Якби не з’явився Антрім, що могло б бути далі?
— Що між ними щойно сталося? — спитала Джейн. — В чому тут у біса річ?
— Він неначе чекав на неї. Чекав, що вона прийде, — сказав Фрост.
Телефон Фроста просигналив про текстове повідомлення. Коли він дістав його з кишені, Джейн прокрутила зображення назад до першої появи цієї людини. Він справді чекав на Емі чи вони забагато прочитали у безневинному спілкуванні? І навіщо взагалі цілити в Емі Антрім?
— А оце вже цікаво, — сказав Фрост, дивлячись на свій телефон.
— Що?
— Ми отримали дані про той передплачений номер.
— Ми вже знаємо, кому він належить?
— Ні. Але ми маємо його журнал викликів. На нього був лише один дзвінок від Софії Суарес...
— Про який ми знаємо.
— А з нього було два дзвінки. Обидва минулого тижня, і обидва до одного й того самого будинку в Брукліні. — Він простягнув їй свій телефон. — Поглянь, чиє ім’я у рахунку.
Вона втупилась в ім’я на екрані.
Емі Антрім сиділа в кабінеті батька, ціпок сперла на крісло, і її скромна чорна сукня різко контрастувала з блідою шкірою. Навіть попри те, що з часу аварії минули вже місяці, вона була схожа на крихку порцелянову ляльку. Ззовні вікно заливав дощ з вітром, і патьоки води на склі відбивалися на її обличчі химерним сірим мереживом.
— Нам постійно дзвонять з різним спамом, — сказала зона. — З ранку до вечора намагаються щось продати. Але тато наполягає на тому, щоб його номер телефону був у довіднику, на випадок, якщо якомусь пацієнтові буде потрібно з ним зв’язатися. Він так виявляє свою доброту, навіть якщо це означає, що ми мусимо мати справу з неприємними дзвінками.
— Перший дзвінок тривав дві хвилини, другий — близько тридцяти секунд, — сказав Фрост. — Обидва ввечері, коли ваш тато був на роботі. Ваша мама каже, що не пам’ятає якихось незвичайних дзвінків, тож ми гадаємо, що на них, можливо, відповідали ви.
— Мама зазвичай відповідає перша, бо я тепер рухаюся не так швидко. Можливо, вони потрапили на автовідповідач? — Емі дивилася то на Джейн, то на Фроста. — Ці дзвінки якось пов’язані з тією людиною на кладовищі?
— Ми не впевнені, — сказала Джейн.
— Бо я думала, що ви прийшли питати мене про того чоловіка. Він тоді здавався достатньо милим. Чи я
