Послухай мене полностью

— Аж ніяк. Але там був свідок, який усе це бачив. Безхатько, що стояв на тротуарі одразу за нею. Він сказав, що коли спалахнуло зелене світло, вона ступила на пішохідний перехід і посковзнулася на льоду. Він хотів їй допомогти, коли вулицею з ревінням пролетіла ця машина.

— Ви вірите слова безхатька?

— Це зняла камера спостереження. Усе, що він сказав, підтвердилось. — Почувся звук жування, а голос на задньому плані вигукнув: «Номер дев’яносто п’ять! Дитячий сендвіч і картопля фрі!».

— Ви потім приходили поговорити з нею ще?

— Насправді в цьому не було потреби. І до того часу ми вже знайшли покинуту автівку на околиці Вустера. На жаль, її викрали за кілька днів до того, і викрадача ми не ідентифікували.

— Відбитки пальців?

— Багато неіндентифікованих, але жоден не мав відповідників у КОДІС.

— А ця автівка, звідки її викрали?

— Вона була припаркована на вулиці біля будинку власника у Роксбері. До того часу автівка вже побувала в ремонті й була добряче побита, не лише після наїзду. Ходова була в такому стані, наче хтось гасав нею по бездоріжжю. А як це пов’язано з убивством?

— А я хіба згадувала якесь убивство?

— Ні, але ви — детектив Ріццолі. Вас усі знають.

«Чи добре це?» Мобільний Джейн просигналив, вона глянула на екран і побачила, що на неї чекає дзвінок із Сакраменто, Каліфорнія.

— ...та справа в Чайнатауні, яку ви розкрили, вже просто легендарна, — сказав Паккард. — Скільки копів зможуть вистежити ніндзя?

— У мене тут вхідний дзвінок, — сказала Джейн. — Якщо згадаєте щось іще, подзвоніть мені.

— Не сумнівайтесь. Радий був поговорити з вами, детективе.

Джейн перемкнулася на інший дзвінок.

— Детектив Ріццолі.

— Це Кеті Бушар, — сказав жіночий голос.

Джейн знадобилось кілька секунд, щоб згадати це ім’я. «Телефонні дзвінки Софії. Номер у Сакраменто».

— Ви — подруга Софії. З Каліфорнії.

— Чоловік сказав мені, що ви дзвонили кілька днів тому. Вибачте, що не змогла передзвонити вам раніше, але я лише вчора повернулася з Австралії.

— Він казав вам, чому я дзвонила?

— Так, і я не могла в це повірити. Тож це правда. Софію вбили?

— Боюсь, що так.

— Ви його вже спіймали? Того, хто це зробив?

— Ні. Саме тому мені й потрібно поговорити з вами.

— Я б хотіла вам допомогти, але ми не бачилися з нею багато років.

— Коли ви бачилися востаннє?

— Це було на конференції з сестринської справи у Далласі, можливо, п’ять років тому. Ми не бачили одна одну з її весілля з Тоні, тож мали багато тем для розмови. Пішли разом повечеряти, лише вдвох, і вона здавалась такою щасливою. Розповідала про круїз, коли вони з Тоні їздили на Аляску. Як вони планували купити одного дня будинок на колесах і подивитися країну. Потім, минулого грудня, я отримала від неї листівку, в якій вона писала, що Тоні помер. О, це було жахливо. А тепер ще це. — Вона зітхнула. — Це вкрай несправедливо, що людині може так не щастити, особливо Софії. Вона була така добра.

З цим погоджувались усі: Софія Суарес не заслуговувала на таку жахливу долю. Таке кажуть не про кожну жертву — у своїй кар’єрі Джейн не раз ловила себе на думці: «Катюзі по заслузі».

— Ви маєте якесь уявлення, навіщо їй було вам дзвонити? — спитала Джейн.

— Ні. Я працюю роз’їзною медсестрою туристичної компанії і цього місяця була з групою в Перу.

— Звучить як дуже класна робота.

— Начебто так. Поки не доводиться мати справу з вісімдесятирічними, яких закачує й нудить в автобусі.

«О, це вже не весело».

— Коли я за кілька тижнів повернулася додому, чоловік сказав мені, що Софія залишила повідомлення. Я намагалась їй передзвонити, але вона не відповідала. До того часу, гадаю, вона була вже... — Закінчувати речення не було потреби. Вони обидві знали, чому Софія вже не відповіла.

— Ви пам’ятаєте, що було в цьому повідомленні?

— На жаль, я його вже видалила. Вона казала, що хоче поговорити зі мною про якусь пацієнтку, що була в нас у Мені.

— Яку пацієнтку?

— Гадки не маю. Ми багато років працювали разом і піклувалися про, можливо, тисячу післяопераційних пацієнтів. Гадки не маю, навіщо їй було дзвонити мені щодо одного з них після всіх цих років. — Кеті помовчала. — Думаєте, це якось пов’язано з тим, що сталося?

— Я не знаю, — сказала Джейн. Три слова, які вона часто казала останнім часом.

Вона відключилася, розчарована ще однією обірваною ниточкою. В цій справі їх було вже дуже багато, та, попри всі намагання, вона не розуміла, як сплести їх разом у якусь більшу картину. Можливо, це було те саме уявне обличчя на Марсі, про яке казав Гебріел: лише окремі пагорби та тіні, які вона, видаючи бажане за дійсне, перетворила на якусь неіснуючу схему.