— Ми не знаємо, так чи ні. — Джейн подивилася вниз на тонкі руки Емі з такою прозорою шкірою, що крізь неї було добре видно блакитні вени. Чи були ці руки достатньо сильні щоб відштовхнути нападника? Емі здавалась достатньо крихкою, щоб її перекинув простий подув вітру, не те що людина, націлена її скривдити. Вона була схожа на самотню газель на краю стада, вразливу, на яку хижак нападає передовсім.
— Поговорімо про ту людину, — сказав Фрост. — Розкажіть нам ще раз, що він вам казав.
— Це була просто розмова ні про що, справді. Про кардинала на дереві і як він, мабуть, захищає своє гніздо. Він помітив, що я в чорному, і спитав, чи приїхала я на похорон. Я спитала його, чи зустрічалися ми раніше, бо в мене було відчуття, що я його звідкись знаю.
— Тож ви впізнали його?
Якусь мить Емі думала про це, граційно вигнувши брову
— Я не впевнена.
— Не впевнені?
Вона безпорадно знизала плечима.
— У ньому було щось знайоме. Я подумала, що могла бачити його в університеті, але це було не на кафедрі мистецтвознавства. Можливо, десь іще в кампусі. Може, в бібліотеці. Я провела в тій бібліотеці стільки часу, працюючи над своєю дипломною. Принаймні я працювала над нею, поки
— Щодо вашої ДТП, — сказала Джейн. — Як це сталося?
— Просто не пощастило. Опинилася не в тому місці не в той час.
— Що ви пам’ятаєте?
— Я пам’ятаю, як вийшла з бібліотеки, і надворі була сльота. Я не була для неї вдягнена. Я тоді взула ці дурні пласкі туфельки, і поки йшла через кампус, вони промокли. Дісталася до переходу, а потім... — Вона зупинилася й насупилася.
— А потім?
— Я пам’ятаю, як стояла там, чекаючи на зміну світла на світлофорі.
— Це було на Гантінґтон-авеню?
— Так. Гадаю, я, мабуть, ступила на бруківку, і тоді мене збила машина. Наступне, що я пам’ятаю, це як отямилась у реанімації. Софія була там і дивилася на мене. Поліція сказала, що машина збила мене просто там, на переході, після чого поїхала собі. Водія так і не знайшли.
Джейн дивилася на Фроста і гадала, чи думає він те саме, що й вона. Це була
Відчинились двері, і увійшла мама Емі Джуліанна, що несла тацю з чаєм та печивом.
— Перепрошую за вторгнення, але Емі майже не обідала. І я подумала, що ви, детективи, можливо, теж не проти перекусити. Чаю?
Фрост побачив на таці тарілку з лимонними паличками і просяяв.
— Вони чудові, пані Антрім. Дякуємо.
— Усі інші вже поїхали до лікарні, — повідомила Джуліанна. — Але в їдальні залишилось багато їжі, якщо захочете чогось іще. Я завжди люблю подати більше, ніж усі можуть з’їсти.
— Давні звички, — мовила Емі з усмішкою. — Мама колись працювала в ресторанах.
— Найгірший жах будь-якого кухаря — це коли закінчується їжа, — сказала Джуліанна, розливаючи чай. — Я ніколи не позбудусь одержимості тим, щоб приготувати достатньо для всіх. — Джуліанна роздала чашки з чаєм з управністю досвідченої господині, а потім сіла в крісло поряд з Емі. Їх могли розділяти двадцять років, але мама з донькою мали однакові стрункі фігури, однакове вугільно-чорне волосся, підстрижене однаковими бобами. — Тож про що мова? Хто то був на кладовищі?
— Людина, яка, схоже, дуже сильно цікавилася Емі, — сказала Джейн. — Ми гадаємо, чи не потрібно нам цим зайнятися.
Джуліанна подивилася на доньку.
— Ти його не впізнала?
— Я подумала, що можу знати його звідкись. Або він просто намагався бути дружнім. Але тепер, коли всі про нього питають...
— Який він мав вигляд? — урвала її Джуліанна.
Якусь мить Емі думала про це.
— Гадаю, одного віку з татом.
Фрост це занотував.
— Тож під шістдесят. Як щодо волосся?
— Я б сказала, що світло-коричневе, але залишилось його небагато. Він уже трохи лисіє на маківці. — Вона подивилася на Джуліанну і з усмішкою додала: — Також як тато.
— А його обличчя? — підказала Джуліанна.
— Воно було... тонким. Звичайним. Розумію, що не дуже допомогла, але це все, що я можу про нього сказати. Він здавався сумним, бо провідував когось на кладовищі. Когось, як він сказав, кого він колись знав. Можливо, саме тому він так хотів поговорити. А я просто опинилася там.
— Чи прагнув він поговорити конкретно з вами? — спитала Джейн.
— Ви думаєте, що ця людина була націлена на мою доньку? — спитала Джуліанна.
— Я не знаю, пані Антрім.
Джуліанна виструнчилася в кріслі — матір, готова захищати своє дитя.
— Майк сказав мені, що його зафіксувала камера. Покажіть мені цю людину.
Фрост дістав свій телефон і відкрив відеофайл.
— Боюсь, що камера не дуже добре піймала його обличчя. Але ось що ми маємо.
Джуліанна взяла телефон і зосередилася на відео розмови доньки з невідомим. Спілкування було недовгим, трохи більше двох хвилин, але Джуліанні було очевидно — так само, як це було очевидно Джейн, — що ця людина була пильно, навіть нестямно зосереджена на Емі. Це була не просто випадкова розмова між незнайомцями.
