Яничари шаснули в кущі, миттю пробралися на вершину гори і якраз на шляху балканджіїв улаштували засідку. Чекати довелося недовго. Балканджії, очевидячки, поспішали. Вони хутко дер-лися по крутому схилу, допомагаючи собі міцними сукуватими палицями. Та не встигли піднятися нагору й перевести віддих, як їх заскочили яничари, зім'яли, заткнули роти ганчірками, а руки скрутили мотузками.
– Швидше до Сафар-бея! – наказав онбаша. – А ти, Карам-лчк, з Мустафою – вперед! Пильнуйте! ІДе розвідники, за ними можуть бути й основні сили розбійників.
Сафар-бей страшенно зрадів несподіваній удачі. По-перше, він допитає полонених, а по-друге, це щаслира, на його думку, прикмета: аллах провіщає перемогу!
Війську було віддано наказ зупинитись, і вояки відразу поховалися від пекучого сонця в затінок. Сафар-бей зі своїм почтом і полоненими теж відійшов у тісну ущелину, захаращену камінням.
– Хто ви? – звернувся до полонених.
Перед ним стояли два хлопці, дуже схожі один на одного. Навіть побіжного погляду було досить, щоб сказати, що це брати. Тільки старший мав темне волосся і голені щоки, а молодший, русявий, був ще майже хлопчина. Його тонкого, по-дівочому ніжного обличчя не торкалося лезо бритвИ. Синіми очима з жахом дивився він на турецьких старшин і грізного Сафар-бея, про жорстокість якого вже багато наслухався.
Хлопці мовчали.
– Як вас звати? Відповідайте! У мене обмаль часу гратися з вами у мовчанку. Гайдуки? Ну?..
– Ні, ми не гайдуки, ага, – відповів старший. – Ми прості балканджії з Жеравни…
– Тоді для чого ж у вас пістолі, гайдугіьке плем'я? – Сафар-бей відкинув полу кожушка-безрукавки в старшого і витягнув із-за пояса пістоль. – Ви гадаєте, що я вам так і повірю? Ні, голубчики, Сафар-бея не так легко обдурити!.. Відповідайте: де Мла-ден? Скільки у нього гайдуків? Як пройти В Чернаводу?.. Скажете – будете вільні.
– Ми нічого не знаємо, ага.
– Прокляття! – вигукнув Сафар-бей розлютовано. – Ви забули, щенята, хто я такий! Гей, всипте цьому розбійникові півсотні канчуків!
Він показав на старшого, але, побачивіИ" якийсь дивний вогник в очах полоненого, змінив свій намір.
– Ні, ні, спочатку катуйте молодшого! Я бачу, що це брати. Хай послухає старший, як затріщать кістки в молодшого братика, то буде зговірливіший і розповість про все, що нас цікавить!
Молодшого схопили, зірвали одяг. У нього теж за поясом знайшли пістоль, а в шкіряних піхвах – короткий ятаган. Йому вивернули руки, ударили об землю.
– Як звати? – Сафар-бей став йому ногою на груди.
– Славчо… Влахов…
– Гайдук?
– Ні.
– Брешеш! Ламайте кістки!
Велетень яничар схопив важкий камінь, підняв над головою, щоб кинути полоненому на ноги. Але Сафар-бей зробив ледь помітний знак. Камінь застиг у повітрі.
– Як звати твого брата?
– Петр.
– Ти його дуже любиш?
– Дуже.
– А він тебе?
Славчо промовчав. Петр рвонувся з рук яничарів. Лице його потемніло від напруження. Очі скажено забігали, ніби мали от-от вискочити з орбіт.
– Ага, не губи хлопця!.. Славчо ні в чому не винен!.. Мене катуй, я гайдук!
– Петр, що ти кажеш! – закричав Славчо. – Опам'ятайсяі Але Сафар-бей уже повернувся до Петра:
– Ти із загону Младена?
– Так.
– Як непоміченим пройти до Чернаводи?
– Я не знаю. Туди с одна дорога – і вона охороняється. Вам по ній не пройти!
– Я чув, що є друга! Потайна! Вибирай: або ти скажеш, де вона проходить, або ви обоє помрете лютою смертю!
Обличчя Петра спотворилось від болю, що рвав йому серце. Якої непоправної помилки він допустився, взявши в цю небезпечну дорогу Славча! Та хіба він сподівався потрапити до рук яничарів? Він дуже любив брата, обіцяв матері, коли вирушали в гайдуцький загін, доглядати його, берегти. І справді був йому за батька й за матір. Завжди, коли було тому важко, підставляв свої плечі, заступав собою. На запитання воєводи, кого хоче взяти собі в напарники, не задумуючись відповів: Славча! Бо думав, що з ним братові ніщо не загрожуватиме. І от маєш! Дивитися тепер, як проклятий Сафар-бей поламає йому кістки, випече очі, вирве ніздрі, відріже язика! Саме так цей жорстокий ага розправляється з гайдуками… О небо ясне! Чому ти не впадеш на ці нещасні гори і не розчавиш мерзенних ворогів? Чому не заклубочишся чорними хмарами і не вивергнеш на голову Сафар-бея смертоносні стріли?
Він почав у думці молитися. Мужність поступово залишала його.
Сафар-бей втрачав терпіння:
– Починай, Абдагул!
Велетень Абдагул жбурнув камінь на ногу Славчеві. З розтрощеної стопи бризнула кров, Славчо дико скрикнув. Смертельна блідість розлилася по ніжному юнацькому обличчю.
Петр закусив губу. Відчувши солонуватий присмак на язиці, наче збожеволів і швидко-швидко заговорив:
– Не треба! Не треба, агаї Я розповім! Усе до кінця! Тільки не ламай ніг братовії Я заклинаю тебе аллахом, пожалій хлопця! Він нічого не знає і ні в чому не винені Це все яі Я потягнув його в гайдуцтво, хай буде проклятий той день, коли бог скаламутив мій розум!
