Після Лесі Українки... після страпона... після анального оргазму... вона згадала про БОРЩ?!
Мої брови, яких вона, на щастя, не бачить, злітають кудись до лінії росту волосся.
— Справжній, — продовжує вона, і я чую, як вона посміхається. — Український. Наваристий. Щоб ложка стояла. Зі сметаною. І з салом... таким, з проріззю... і з часником. І чорний хліб. Щоб ми сіли... і разом їли. Прямо з однієї миски.
Вона знову глибоко зітхнула, і це зітхання було сповнене такої туги, такого світлого суму за нездійсненою мрією... що я ледь не розплакалась. Від сміху. Це було вершиною абсурду. Найвищою точкою цього вечора. Вищою за БДСМ-пенсіонерів і паралельні світи. Найкраща прелюдія до анального фістингу – це, виявляється, обіцянка нагодувати борщем.
— Шкода... — з сумом додала вона. — Світла нема. І ми тут... в чорній дірі... і ніякого борщу...
Я, велика верховна жриця, володарка порталів і тепер уже — володарка її анального оргазму, мусила відповісти. І я відповіла. Голосом, сповненим такої ж безмежної мудрості, з якою я розповідала про господарське мило.
— Кицько, — урочисто почала я. — В нашій цивілізації... в нашому новому світі... ми будемо варити борщ без вогню. Ми будемо варити його силою думки. Ми візьмемо ідею буряка... сублімуємо сутність капусти... додамо квантовий екстракт картоплі...
— І сало? — перебила вона, в її голосі бриніла надія.
— І саме поняття сала з абсолютною ідеєю часнику! — не зупиняючись, продовжувала я, відчуваючи себе кулінарним божеством. — І ми будемо їсти його, Аріандро! Ми будемо їсти його вічно! Наші тіла будуть насичуватися не калоріями, а чистою енергією борщу! Це буде наш перший указ як верховних жриць! Обіцяю тобі. Як тільки ми розберемось із цією чорною дірою. Або як тільки в ній з'явиться перша ідеальна каструля.
Вона щасливо, по-дитячому хмикнула.
— Обіцяєш?
— Обіцяю. І знаєш що? — додала я. — Для тебе... я навіть навчуся вводити часник... ректально. Щоб борщ був одразу... з пікантною ноткою.
Її щасливий, розслаблений сміх луною прокотився по нашій нескінченності. Мені здалося, чи в цій чорній дірі стало трішечки, зовсім трішечки... світліше? Мабуть, здалося. Від голоду. Бо я тепер, курва, і сама захотіла борщу.
Після наших величних планів щодо ментального борщу і ректального часнику в чорній дірі знову запанувала тиша. Але цього разу вона була іншою. Теплою. Розслабленою. Сповненою якогось спільного, божевільного щастя. Аріандра перевернулась на спину і лежала десь поруч. Я чула її спокійне, рівне дихання. Сама я все ще сиділа, як японський монах, намагаючись привести до ладу свої думки, які після обіцянки зварити борщ остаточно перетворились на салат "олів'є".
І раптом я відчуваю рух. Вона повзе до мене. Я чую, як шарудить її сукня, як ледь поскрипує підлога. Вона рухається повільно, обережно, як кішка. Я не рухаюсь. Чекаю. А що мені ще, блядь, робити? Втікати в нескінченність?
Ось її тепла, м'яка рука торкається мого коліна. Потім інша. Вона обіймає мене за ноги і кладе голову мені на стегна, вмощуючись, як на подушці. Це так... ніжно. Так довірливо. Моє цинічне серце, загартоване тисячами поїздок під дощем, раптом робить "тьох" і тане, як шматок масла на гарячій сковорідці.
Ми лежимо так якийсь час, і я гладжу її по волоссю. Воно густе, м'яке, пахне якимись травами. Приємно. І спокійно. Можливо, не такий вже й поганий цей наш кінець світу. Чи чорна діра. Чи що це, в біса, таке.
А потім одна її рука починає повільно повзти вгору по моєму стегну. Все вище і вище, поки не досягає своєї мети, самої, бляха-муха, вершини моєї особистої Гімалаї. Її пальці, тонкі й чутливі, знаходять крізь тканину сукні той самий маленький, але такий важливий горбик. "О, НІ, БЛЯДЬ, ТАМ ЖЕ ЩЕТИНА!!!" — встигає панічно крикнути мій мозок. Але її це, схоже, не бентежить. Вона починає легко, ніжно погладжувати, потирати, і...
І ЦЕ, БЛЯДЬ, ДОБРЕ! Дуже, сука, добре!!!! Мої мізки відключаються. Всі думки про борщ, Марічку, русню і нескінченність випаровуються. Є тільки цей рух. Легкий, дразливий.
АЛЕ ЦЕ ЩЕ НЕ ВСЕ. Я чую, як інша її рука, так само, як це щойно робила я, підноситься до її рота. Я чую цей знайомий, мокрий звук – "ПЛЮХ". І відчуваю, як два її пальці, прохолодні й вологі, впевнено і безпомилково, знаходять МІЙ портал.
"БЛЯХА-МУХА, ВОНА Ж ТІЛЬКИ ЩО САМА КОНЧАЛА!!! В НЕЇ ЩО, ЯДЕРНИЙ РЕАКТОР ЗАМІСТЬ ЛІБІДО?!"
Пальці входять в мене. Цього разу – майже без болю. Я розслаблена. Розігріта. Я... готова. Перша її рука продовжує свою магічну роботу спереду, а друга починає повільний, ритмічний танець всередині мене ззаду. І мій світ, який до цього був просто чорним і тихим, раптом вибухає тисячами кольорових, неіснуючих іскор. Це якийсь, блядь, стереозвук для збоченців! Double penetration на мінімалках!