Моя теорія була прекрасною. Не було жодного доказу її правдивості, але, сука, і жодного доказу, що вона неправдива!!! Все сходиться! Немає світла, бо світло не може покинути чорну діру! Немає звуку, бо звук — це коливання матерії, а тут вся матерія стиснута в одну точку! Немає кінця коридору, бо простір і час тут викривлені до невпізнання! Ми, блядь, в серці космосу! Ми — в найзагадковішому об'єкті Всесвіту!
— То ми... всередині зірки, яка померла? — запитала Аріандра голосом, сповненим священного трепету.
— Ми в тому місці, де помирають самі закони фізики! — пафосно заявила я. — Час для нас може йти інакше! Можливо, поки ми тут гуляємо, на Землі пройшли вже тисячі років! Або, навпаки, всього кілька секунд!
Я відчула, як її рука тремтить від захвату.
— Тобто... це крутіше, ніж паралельний світ?
— КРУТІШЕ?!?!? — я аж закричала від обурення. — ЦЕ, БЛЯДЬ, АБСОЛЮТНО ІНШИЙ РІВЕНЬ!!!! Це не просто інша кімната! Це інший вимір існування! Нас... нас розтягнуло на атоми і зібрало заново! Ми тепер не просто люди, ми... ми шматочки космічної енергії, що блукають у вічності!
Я завмерла, прислухаючись до її реакції.
— Якщо ми — просто енергія... — почала вона повільно. — Тоді... наше тіло — це ілюзія?
— Так! — вигукнула я, ще не знаючи, до чого вона веде, але вже погоджуючись.
— Тоді й твій анальний портал — це теж ілюзія?
— Так! — радісно підтвердила я. "СЛАВА БОГУ, ВОНА ЗРОЗУМІЛА!!!"
— Шкода, — тихо зітхнула вона. — А я так хотіла подивитися на іскри від перламутрового мила... Але, мабуть, у сингулярності воно б не іскрило. Інші закони оптики...
І в цей момент я зрозуміла. Неважливо, в якому ми всесвіті, в якому вимірі, чи навіть всередині якої, нахуй, чорної діри. Всі її думки все одно будуть повертатись до моєї багатостраждальної дупи. Вона — як константа в цьому хаосі. Стабільна. Непохитна. Моя особиста чорна діра, що поглинає будь-яку теорію, залишаючи тільки хтивість і збочення. І, знаєте що? Це було навіть якось заспокійливо.
"Інші закони оптики..." — ці слова застрягли в моїй голові, як шматок недожованого хліба. Я стояла, охоплена величчю власної космологічної теорії, відчуваючи себе майже Ньютоном, якому на голову впала не просто цегла, а ціла чорна діра. Я, шматок космічної енергії, вона, шматок космічної енергії... Все ілюзія, все тлін...
Але Аріандра, схоже, завершила свої роздуми про невдалу спробу влаштувати феєрверк у сингулярності й перейшла на новий рівень.
— Марічко... — раптом знову почала вона тим своїм медовим голосом, від якого в мене по спині біжать мурахи розміром з таргана. — Я тут подумала... поки ми блукаємо в цій чорній дірі, де час і простір не мають значення...
"О, НІ... ТІЛЬКИ НЕ ЗНОВУ!!!"
— Пам'ятаєш, — продовжувала вона, і я відчула, як вона повернулася до мене ближче, — ти в одному з останніх листів писала... що ти вже стільки розповідала про свої портали... але ти дуже хочеш... дослідити мої.
КРОВ, БЛЯДЬ, ПРИЛИЛА ДО МОГО ОБЛИЧЧЯ!!!! ЯКА Я, В СРАКУ, ДОСЛІДНИЦЯ?!?!? Я ЛЕДВЕ-ЛЕДВЕ ПЕРЕЖИЛА ЕКСПЕРИМЕНТИ НАД СОБОЮ, КУДИ МЕНІ ЩЕ Й ІНШІ ГЛИБИНИ ПІЗНАВАТИ?!?!? ЦЯ МАРІЧКА... ця сука... ця підступна, геніальна, бісова інтриганка... вона не просто розказувала, вона ще й, бачте, напрошувалась!!! Підготувала, так би мовити, ґрунт!
Мій мозок лихоманило. Що робити?! Що, в біса, робити?! Якщо я відмовлюсь, вся моя легенда про безстрашну дослідницю космічних глибин, здатну голіруч керувати чорними дірами, лусне, як мильна бульбашка після зустрічі з господарським милом!!!! Я буду просто жалюгідною брехухою! Але якщо я погоджусь... А ЩО, ВЛАСНЕ, ЯКЩО Я ПОГОДЖУСЬ?!?!? Я ж ніхуя не бачу!!! Це буде як намагатись зробити операцію на мозку в боксерських рукавицях!!! На дотик!!!!
Але вибору в мене не було. Звання верховної жриці анального культу просто так не дається. Його треба заслужити. Потом... і пальцями.
Я зробила глибокий вдих, наповнюючи легені неіснуючим повітрям сингулярності.
— Пам'ятаю... — мій голос звучав глибоко і з легкою хрипотою, як у старого капітана, що дивиться на безкрайній океан. — Як я можу таке забути, Аріандро? Це... це мало стати кульмінацією наших теоретичних досліджень. Переходом від теорії до практики. Моментом, коли два всесвіти... нарешті, доторкнуться один до одного.
Її рука здригнулась від ледь стримуваного захвату.
— Ти писала... "я хочу відчути твої стінки пальчиками"... — прошепотіла вона, ніби цитувала священний текст. — "Я хочу зрозуміти, яка в тебе глибина. І чи є в тебе всередині... іскри".
"ІСКРИ, БЛЯДЬ!!!!!" — я ледь не закричала вголос. Вона що, бляха-муха, з'їла те перламутрове мило, поки я не бачила?!?!? ЗВІДКИ В СРАЦІ МОЖУТЬ БУТИ ІСКРИ?!?!? Хіба що від короткого замикання в моєму мозку!!!!
— Іскри... є в кожному з нас, кицю, — філософськи заявила я, входячи в образ мудрої наставниці. — Їх просто треба... знайти. Розбудити. Видобути з глибин...
Я замовкла, бо зрозуміла, що починаю говорити, як той дід з клубу "Останній Подих".