— Туди! — указала Христя на двері.
Незнайомець, проходячи, зупинився біля Христі, витріщивши на неї здивовані очі.
— A-a-a! — прогув він, роззявляючи рота.
Христя собі зирнула і, зашарівшись від його прикрого погляду, мерщій схопилася втікати… Мар'я зареготалася.
— Лука Федорович! Слихом слихати, в вічі видати! Скільки літ, скільки зим! Та ще й з скрипкою?.. Прошу до хати! — роздався з-за Христиної спини паничів голос.
— А я оце задивився на вашу дівчину, — гуде незнайомець. — Де ви таку видрали в біса хорошу?
Христя мерщій сховалася за піч і не дочула, що панич одказав. Незнайомець пройшов у паничеву хату, двері зачинилися, і з-за них тільки глухо доносився його товстий, охриплий голос.
— Це знаєш, хто такий? — спитала Мар'я Христі, як та почала умощуватись знову за роботу.
— А хто, столяр, може? — угадувала Христя.
— Столяр!? — зареготалася Мар'я. — А бодай тебе! Це — Довбня, панич Маринин!
«Оце то він!» — подумала Христя, схиляючись над шитвом.
— Що ж воно таке? Служить де, чи як? — спитала далі у Мар'ї.
— Не знаю, чи він служе де, чи ні. Знаю, що півчою в соборі заправляє. Як став старостою купець Третинка, то відкілясь його привіз. Він, либонь, на попа учився, та не схотів святитись у попи. А п'є — то не доведи господи. Як закуре винокурню, то тижнів зо два кружає. Усе, що має, проп'є, в одній сорочці по шинках бігає, аж поки де під тином не звалиться. Візьмуть тоді у шпиталь; вилежиться, витверезиться, і вийти б — та ні в чому. Тоді вже й складаються — хто що там дасть, пошиють йому одежу, приберуть як слід. Ото він і знову за діло візьметься. Там такий майстер грати! І до півчої має кебету: як без нього співають — наче вовки у лісі виють: той туди, а той туди; а як він заправляє — то наче янголи ті — согласно та гарно.
— І дасть же господь такий талан чоловікові, та от так і не вміє його шанувати, — одказала, зітхнувши, Христя.
— Піди ж ти… І вчений, і розумний, та — ба! Паничі ним гордують, — як його з п'яницею водитися! Панянки — соромляться, бояться; одні купці за нього… Що ти з гріхом чоловічим поробиш? Такий уже його гріх!
Поки Мар'я розказувала Христі про Довбню, тим часом у них з Проценком велася своя розмова.
— Ви кинули у мене своє лібретто та й не приходите. Що, думаю, за знак? Чи не забули? Віднесу хоч сам, — казав Довбня, кладучи на столі скрипку.
— Спасибі! — подякував Проценко. — Мені так заніколилося.
— Еге, я ще і скрипку приніс разом з лібреттом. Може, ми що й ушкваримо! — увернув Довбня круто.
— Як? То ви скористувалися лібретто? — зрадів Проценко.
— Кий чортів батько! Дуже закрундзьоване, — одказав Довбня. — Весілля трохи розпочав. Похвалюся, тільки спершу скажіть: чай у вас є? Я чаю не пив.
— Христе! — кинувся Проценко до кухні. — Чи вже самовар прийняли?
— Ні, ще у горницях.
— Не можна б попрохати у Пистини Іванівни чаю?
— Зараз.
І Христя метко вертнулася, скочила з полу й побігла в горниці.
— Як гляну на вашу дівчину, то й чаю не пив би — все б на неї дивився! — бубонів Довбня, пильно задивляючись на Христю, як та піднесла йому чаю на невеличкій підставі.
— Та беріть уже, а то кину! — червоніючи, як маківка, мовила Христя.
Довбня, не спускаючи з неї очей, нехотя простяг руку і ледве узявся за блюдце, як Христя, наче муха, вертнулася і мерщій вискочила з хати.
— Оце так! оце смак! Це не городська хльорка, не панянка, що у їх жилах замість крові тече буряковий квас або сирівець. Ця — запечена сонцем; у сієї кров — огонь! — бубонів Довбня, бовтаючи ложечкою чай.
І почав розказувати Проценкові різні приповістки з своїх п'яних походеньок. То були незвичайні приповістки, безпутні речі безпутного п'яного бажання та жаги; від них аж на душі переверталося у свіжого чоловіка. Недобрими, видко, здалися вони і Проценкові, бо він мерщій перебив Довбню.
— Казна-що ви мелете! Невже розумному чоловікові на таке повинно пускатись?
— Розумному, кажете? — спитав спокійно той. — А причому тут розум? Натура, та й годі! Їсте ж ви? п'єте… ну?