— Боятися її нічого. Та й слухати не треба. Люди кажуть, що вона відьма, а по-моему — з ума вижила, та й годі…
— Вона одна на все дворище?
— Ні, з чоловіком.
— Та з жінок — одна?
— Одна.
— Я з нею однією не буду. Їй-богу — я її боюся.
— Боятимешся — візьмеш з слободи дівчину, — сказав Колісник, позіхаючи. — Оже мені щось спати хочеться, — додав, ще раз зітхнувши.
— З дороги. Перебився. Мене всю мов хто хитає.
— Коли б самовар давала мерщій — та й спати. Завтра вже повидному обдивимося. Прости, господи, і помилуй! — утретє зітхнувши і хрестячи рота, сказав Колісник.
Самовар не забарився поспіти, не забарилася Христя і чаю заварить. Колісник після чаю мерщій пішов у кімнату спати, Христя зосталася у світлиці сама. Вона начала обдивлятися своє гніздо.
Світлиця — висока простора хата, рівно вибілена; шестеро вікон, по двоє у кожній стіні, видно, гаразд освічували її удень. Тепер вони всі повідчинені, і вечірня прохолода з темнотою ночі уривалася в хату, не зовсім ясно освічену лойовою свічкою. У передньому кутку божниця, коло неї стіл, всюди під стінами плетені стульці. За грубою, що виходе з кімнати в світлицю, під глухою стіною, стоїть ліжко з пухкими перинами, з білими подушками. Від столу, де Христя сиділа, воно тільки-тільки манячило з-за груби. «А справді, гарна хата, весела», — подумала вона і кинула погляд на двері, що вели з сіней у світлицю. Вони були розчинені, чорна прогалина їх, як сажа, чорніла. При нагорілій свічці Христі здалося, наче в тій темній сутанині щось ворушиться сіре.
— Хто то? — скрикнула вона і схопилася.
— Се я, панночко! — обізвалася Оришка уже біля неї. — Злякалися? — усміхаючись своєю чорною прогалиною замість рота, попитала вона, заглядаючи Христі у самі очі.
— Се ви, бабусю. А я думала — чужий хто, — одходячи з жаху, одказала Христя.
— Се я, я. Не лякайтеся. За самоваром прийшла. Може, там і мені чайку зосталося? Люблю я чайок, — торохтіла вона, зазираючи більше носом, ніж очима, у розчинений чайник.
— Є, є там чай. Беріть, бабусю, та й пийте. Оце вам і сахар.
Стара ухопила однією рукою самовар і, поставивши його під плече, другою потяглася за сахаром. Христі здалося — то не рука людська, то жаб'яча лапа, така чорна та в зморшках, а пазури, наче в кота, гострі. Загарбавши своїми кігтями чимало грудок, вона зникла у темноті сіней. Не вспіла Христя перевести духа, як Оришка знову біля неї, бере чайник, стакани.
— Може, вам переслати постельку? — питає, усміхаючись.
— Спасибі, бабусю. Не треба. Я вже сама.
Оришка повернулася йти.
— І нічого не треба?
— Нічого, бабусю. Ідіть спать, і я зараз ляжу.
— Гаразд. Тільки ось що. Нащо ви мене бабусею зовете? Яка я вам бабуся? Пупа я вам не різала. Що стара я здаюся, то ви лишень гляньте, — і, се кажучи, вона провела своєю чорною рукою по виду. Христю наче хто у груди пхнув, по голові вдарив, світ перед очима потемнів, і тільки одна іскорка десь далеко-далеко жевріла. У тому мороці, їй здається, стоїть біля неї невеличка дівчинка, личенько як кулачок, а очі як зірочки, і так вона сміється до неї ними приятно. Христя скрикнула, і знову замість дівчини стояла перед нею та ж сама баба Оришка, похитуючись з реготу.
— А що, бачила, яка я баба? Не зовіть же мене бабусею, зовіть мене Ориною, як покійник пан звав.
Христя незчулася, коли вона і з хати вийшла, так перелякалася. «О господи! Вона справжня відьма», — промовила, приходячи в себе. І мерщій кинулася, позачиняла й позащіпала вікна, зачинила двері з сіней. Мала була й закрутити, та не знайшла ломаки. Непокійна, з похолоділою душею, вона хутко розділася, вихопила коц з-під подушок, дмухнула на світло і мерщій стрибнула на ліжко, покрившись коцом з головою.
Тихо, темно… І під землею темніше не буде. А Христя ще дужче заривається у подушки, ще більше загортається коцом. Не дивлячись на літню теплоту, її мов лихорадка б'є, змерзла вона, тремтить уся. Перед очима жовте кружляє колісце, ясні іскорки скачуть. Вона дужче жмурить очі, а іскри, мов хто роздимає горно, так і літають на всі боки… Морозом сипнуло з-за спини, у душі, мов у льоху, похолонуло. Чується голос Оришки: «А що, будеш звати мене бабою? Яка я баба?..» Увиджується невеличка дівчинка… Христя умира з ляку і, сама не примічаючи коли і як, розкрилася.
У хаті, мов кішка, бігала по стіні ясна пляма. От хоче добратися до долівки і стрибне на стула, потремтить, потруситься на йому та й знову побереться назад. «Що воно? де воно взялося? Невже то місяць зійшов? Так, так. То він, то його іграшки-забави. Іч, хитрий, з-за стіни хотів мене злякати. Постій же, я встану, доберуся до вікна».