Сонце саме сходило. Рожева зоря зайнялася над землею, зверху її простяглася чорна хмара, і від того вона здавалася ще червоніша. Рожевий світ укривав усю світлицю, по сволоках стрибали невеличкі зайчики, по кутках, куди світ не заходив, трусилася темнота. У хаті було душно. «Сон се чи проява?» — подумала, потягаючись, Христя і, як ласочка, скочила з ліжка додолу і в одну мить опинилася біля вікна. Стукнула защіпка, і в розчинене вікно полилася на неї рання прохолода. Христя була розхристана і аж струснулася, як ранній вітерок, мов жартівливий хлопчик, покрався їй поза сорочкою. Край ясного сонця саме виткнувся з-за землі, і пучок золотого променя в одну мить опинився біля неї. Стрибнув на личко, цмокнув у жаркі устоньки і розсипався іскорками по її повному і, як сніг, білому лону. Христі почулося, мов її хто скропнув теплим дощиком, легенький лоскіт пробіг по всьому тілу. Христя глянула у вікно: густий туман сірими хмарами клуботався попід горою. Он його цілий оберемок одірвався і шугонув угору… крутнувся, похитався і довгою-довгою вервечкою розтягся в рожевому повітрі. Сонечко піднялося ще вище: заграла роса на траві по горі, загорілися верхів'я лісового дерева зеленим віттям. Обізвалися пташки: десь цьомкала кропив'янка, закувала віщуня-зозуля, в кущі біля самого вікна защебетав соловейко, а там, а там в тумані, мов скрипочка заграла, на різні лади та голоси заспівали сотні тисяч пташок. Все те з ранковою прохолодою мчалося прямо назустріч до Христі, вітало, пестило.
— О боже, як же гарно тут! — уголос подумала Христя і скинула очі на палац. Вся сторона, що від сонця, горіла рожевим світом — здавалося, вона була викрашена такою краскою, зате задня туманіла в тіні. Поламлені карнизи, побиті вікна, пошпугована мазка, облуплені стовпи — все виглядало непривітним та страшним, мов то не житво було колись людське, а темні кам'яниці, в яких спокутували грішні душі. Тепер, кинуті, вони повернулися в запущені руїни. Лопухи та чорнобиль позарощували сліди до входів, по рундуках поросло моху, по вікнах дралася колюча березка і ще більше глушила глухі мовчазні мури. Христя мерщій одвернулася на другий бік.
Там у тумані крилася слобода. Над ставком носилися густі пари, мов хто підогрів знизу воду і вона несамовито парувала. Понад ставом білілися крізь туман хатки, ген угору від їх зеленіли городи. Соняшники високо попіднімали свої жовті голови, мов становилися навспинячки, щоб мерщій погрітися на сонці, котре дугою світу збігало через гору і осідало золотим піском аж ген за ставом на луках. Вони наче сміялися, обігріваючись після нічної прохолоди, куталися та вибілялися у світовій хвилі, міняючи свій колір з зеленого на жовтогарячий або на червоно-сизий. За луками, трохи нагору, картатими плахтами вистелились лани, мов хто цвітні доріжки вислав по долині, рівні та довгі, вони не знать куди тяглися, зникаючи у сизому просторі безкрайої далекості. Христя так задивилася на те освічене сонцем поле, що забула про все на світі. Там так гарно та любо, хоч покотися. Он в стороні тільки щось миготить, а то під самим небом що чорніє? Мов легка хмарка колишеться над землею, поверх неї огнем горить щось ясне. Та то ж хрест на церкві. Так, так, а то село чорніє. Та се ж Мар'янівка! Вона. Ось звідки видно її рідну сторону.
— Моя матінко рідная! Я думала, ви спите, а ви вже устали! — почула Христя позаду себе голос.
Обертається — перед нею стоїть Оришка. Така ж низенька і засушена, як і вчора була. На обличчі тільки якось перемінилася. Правда, підборіддя її дуже виткнулося вперед і ніс насунувся на самі губи, тільки не така жовта, як учора була, і капельки не страшна, а більше ввічлива та привітна. Очі її такі веселі та добрі, мов вона ними принесла якусь хорошу звістку. Лоб високий з невеличкими зморшками, голова глухо пов'язана чорною хусткою, і тільки на висках крайки начосів біліють.
— Се ви, ба… — мала була казати Христя «бабо», та похопилася: — Орино?
— А ви таки не забули мого учорашнього наказу? — усміхаючись, питає Оришка. — Ох, паняночко! Зовіть мене хоч перебабою, уже мені не молодіти. Я учора жартувала, а ви думаєте справді? Вчора ви чи з дороги, чи, може, недужалося вам, такою виглядали сумною та невеселою. А я, знаючи сама добре, який той сум, мала була розговорити.
— Учора я була, кажете, сумна, а сьогодні яка?
— Сьогодні? Сьогодні — як ота зоря рожева та як сонечко ясна.
— Ого, яка я, — пестливо одказала Христя.
— Така, моя галочко. Коли б ви знали, яка я рада, що це ви до нас приїхали. Така рада, така рада, мовби свою рідну дочку уздріла.
— А в вас, бабусю, була дочка?
— Була, панночко, була. Така вродлива, така тендітна… панського роду.
— Як панського роду? Де ж вона ділася?