І їй здається, що вона вже біля вікна стоїть… Унизу по долині чорніє ліс, з-за гори хмарою суне сірий туман і стелеться поміж деревом, мов дим той, обгорта він кожну деревину. Куріє земля, а місяць, виставивши половину свого кола, регоче. «Ну, ну, — каже він, — стелися і вкривайся. Настав твій час покою. Дай і мені позирнути. От і мене ждуть не діждуться». — «Хто там жде тебе, переполовиненого?» — чується голос унизу. «Он глянь на палац. Та й спи собі, не ворушися», — одказує місяць і зразу на піваршина стрибнув угору. Вся долина укрилася, наче рядном, густим туманом. Туман досягав аж до вікна. Зате поверх його так стало ясно та видно. Христя зиркнула на палац. Там на самому ріжку оселі, на страшенній висоті, стояло щось біле і тягнулося руками до місяця. Христя придивилася: се ж баба Оришка. Вона, вона. Ув одній сорочці, розпатлана.
«Ну, лишень, скоріше іди. Чого сьогодні так барився?» — питає Оришка. «Та лиха їх година знає, — каже місяць, стрибнувши ще на піваршина вгору. — Як начали тертись та м'ятись, поти випустили. І знають, що нічка мала, треба колись-то оббігати усю землю, ніт же, завели бенкет. Сидять, п'ють та гуляють».
«Хто ж там такий?»
Місяць якісь такі сказав чудні назви, що Христя аж здивувалася. Вона зроду таких не чула, то й виговорити їх чоловікові — скоріше язика зломиш, чим виговориш.
«О-о, то звісний гуляка! — одказала баба на місяцеві доводи. — А і в нас новина».
«Приїхав-таки».
«А ти почім знаєш?»
«Хіба не видно сліду? Я тільки виткнувся, то зараз забачив колії, а в дворі коло хати сіна натрушено, коні нагноїли».
«Приїхав то приїхав. Та вгадай з ким?»
«З жінкою», — одказав місяць.
«Якби з жінкою, то б і не диво. А то таку панянку десь підхопив, що не йому, старому б, залицятися».
«Молоду, гожу?» — скрикнув місяць.
«Саме в соку».
«І дій його честі! Хоч би собі хоч одним оком скинути!» — скрикнув місяць і, наче дзига, на одному місці разів зо сто покрутився. У Христі аж у віччю замиготіло.
«Ну-ну! Я тобі дам! — посварилася на його своїм скрюченим пальцем баба. — Ви всі, бачу, шибеники однакові. Сьогодні, дивлячись на неї, проспівала на догад буряків, щоб дали капусти, пісеньку, що не такому б старому горнутися до такої кралі. Так де тобі? Так розприндився, що ну. Злякалася я його! Хіба він не знає, що тільки примчу жінку, то не буде місця не тільки кралі, а й йому».
«О-о, ти завзята! Я тебе знаю по зірниці. Перетяла ж мене надвоє».
«А що ж ти пак щоночі унадився? Вашого брата тільки не здержуй, то заведе таке, що й світу відцуратися треба».
«Що ж вони, умісті й спати полягали?» — помовчавши, спитав місяць.
«Ні, нарізно. Він, бач, не видає. Сам ліг у кімнаті, а їй віддав світлицю».
«То, може, можна і зирнути на неї?» — лукаво моргнувши одним оком, поспитав місяць.
«Зирни, про мене. Тільки цур, не лабузнитись, а то і ту половину пики стовчу, як цибулину у салатовці».
Місяць крутнувся на місці і стрибнув угору. Удруге, втретє… Зразу опинився у самому вікні. У світлиці стало видно, хоч голки збирай. Це, чує Христя, тягнеться ясна стяга до її щоки. Гляне, погляне — то ж не стяга, то устоньки блідні з чорними вусами. Цмок!
«Бачив! бачив!» — крикнув місяць, стрибнувши з вікна, і стрілою помчався до баби.
«А не витерпів-таки! Хоч раз цмокнув», — загарчала та та цап його за роги! Стриб з оселі! — і пішла вистрибом поверх туману. Мов на ковзалці молода дівчина крутиться-ковзається, так баба-відьма, держачи за ріг місяця, пішла поверх туману. То як стріла промчиться вподовж, то піде навприсядки, то крутнеться, мов вихор, на одному місці, то пурне у сіру безодню, то знову вирне, зарегочеться і піде-піде… Волосся її все довшає, більшає, чорнішає… Лице червоніє, наливається кров'ю, сорочка рожевіє, само тіло почина світитися, мов папір крізь світло, очі, як іскорки, горять. Це зразу, пустивши місяця з рук, вся огнем запалала. Місяць, блідний-блідний, як куля, помчався через усе небо і став навпроти, міниться та труситься…
Христя скрикнула і прокинулась.