Він роздітий, у розхристаній сорочці, в одному спідньому біллі — як спав та встав, так і вийшов до їх.
Всі низько поклонилися. Нерозуміючим дітям матері руками нахиляли голови, нашіптуючи: кланяйся панові.
— Доброго здоров'я, пане. З приїздом! — почулися з-під похилених голів поодинокі голоси.
— Ну, добре, добре. А що ж далі? — призро приймаючи те вітання, пита Колісник.
Купка заколихалася, затупцювалася. Це зразу, мов її хто косою скосив, пала на коліна додолу.
— Панночку! Змилосердися! — в один голос простогнала купа.
— Ага! Це рибалки? — моргнув на їх Колісник. — Це ті, що самоправно рибу з ставка тягали, мов вона їх.
— Добродію! — обізвався старий дід з білою, як лунь, бородою, що стояв найближче до ганку. — Так здавна було. За князів ще було. Ніхто ніколи не боронив рибу ту ловити. Звісно, вода… набігла собі… ставок став… Риба завелася… Ніхто не заводив її — сама, а може, птиця занесла ікрою. Ми ж думали — на всякого долю господь плодить.
— О-о, ви думаєте!! Сірі вовчики, наділи овечу шкуру та такі тихі стали… А тоді, як казали вам не ловити риби, то ви якої співали?
— Паночку! — почувся жіночий голос. — Невже ж та риба стоїть того, що з нас присуджено?
— А котра то канарейка защебетала? — шукаючи очима винувату, пита Колісник.
— Се я, панотче, кажу, — сміло виступила вперед ще молода молодиця з невеличкою дівчинкою в руках.
— Се ти? О, яка ж ти молода та розумна! Ще тільки на ноги зіп'ялася, а вже й з дитиною носишся! Розумна! Чи не від москаля, бува, в придане добула? Та й розуму чи не від його позичила?
Молодиця почервоніла, наче буряк, гнівні іскорки заграли у запалих очах, та зразу і стухли.
— У мене чоловік є, пане, — здавлюючи образу, одказала молодиця.
— То се він тебе і наструнчив іти до мене з дитиною? О, розумний! А що б було, коли б я… — тут Колісник таке сказав, що аж діди витріщили баньки, та він, не потураючи на те, ще допитується: — Якої б заспівав тоді твій чоловік? Адже ж, мабуть, на місці приштрикнув мене вилами?
Молодиця, як огонь, загорілася. Образа всю кров погнала у її лице; зрачки наче іскрою зажевріли.
— Посоромтеся хоч старих людей, пане, — промовила та гнівно і відступилася назад.
— Ага, не злюбила правди? Заховалася. Правда у вічі заколола, — все гнівніше і гнівніше почав Колісник. — Біси вашому батькові! — уже далі прямо гукав він. — Ви всі такі. Усі однакові. На чуже як собаки ті ласі. А кинься я до вашого? Адже ж ти перша б мені очі видрала. Так би своїми паскудними руками і впилася!.. Тепер ви тихі, як піймалися мені до рук. Тепер ви от на колінках у мене лазите, а тоді?.. Вон з мого двору, сякі-такі сини та дочки! — гукнув він, аж у хатах стіни задрижали.
Купа заколихалася. Діти з ляку залементували, за дітьми почулося хлипання жінок.
— Чого ж ви мовчите? Чому нічого не кажете, не просите… стоять навколішках, мов понімілі, — з болем та слізьми заговорили жінки до чоловіків.
— Паночку! Згляньтеся на нас, уже ж ми і так двісті рублів заплатили. Де ж нам ще три сотні узяти? — почав дід.
— Про те вам знати… Я вам спершу казав: хлопці, так не можна. Хочете у миру жити, от вам: городи, став… хоч топіться в йому, для мене все рівно. За се тільки окопайте мені ліс ровом. А ви мені на те що? Як тисячу даси, то й окопаємо. Чуєте? Тисячу рублів за те, що обнесете ліс сяким-таким ровом? Та за тисячу рублів вас усіх з вашими нащадками купити можна! До городів я прикидав ще сотню рублів — не брали? І не нужно! Подавай назад городи! Не смій у ставку ловити риби! Не хочете? І без вас знайдемо грабарів. На те і грошики, що злуплю з вас, знайдуться такі, що окопають. Не хочете? Ще не те буде. Не те! Води з ставка не дам! Копай собі колодязі — та й май свою воду. Ставок мій і вода моя!
— Та вона, пане, божа, — хтось вирвався.
— Божа? А ось побачите, чи божа, чи моя? Побачите, я покажу вам, чия вона!
— Та що ж, уже бачили, — зітхнувши, мовив дід, устаючи з колін. — Усе вже, що було, бачили… А що далі буде — то господь знає… Ходімо, хлопці! — і він повагом повернув від ганку.