Через півроку після тої бурі получилася бумага: старого старшого, де служив Гриць, одставляють, замість нього назначено з столиці… Хто він? Що воно? Молодий? Старий?.. Всі зразу наче до землі приросли; нешвидко загомоніли: чи такий, чи не такий, а без перемін не обійдеться; чи старий, чи молодий, а переміни будуть. До старого тільки зручніше приспособитись: аби був слухняний та покірливий — та й живи, як у бога за дверима. Інший раз і полає дурно — змовчи: все гаразд буде. А молодий — навпаки: і не кричить, і не лає: все тихо та мирно, а дивись — уже й викинув на вулицю. Старі зітхали про себе, сходилися, шушукали, шкодували за старим старшим і, охаючи, дожидали, кого бог пошле. Зате Гриць підняв голову угору: він стороною чув, що старший назначається з молодих, і зажидав його, як бога.
Аж ось і старший появився. Молодий, тихий та обхідчастий; з кожним так любенько розмовляє, тихенько випитує і все, як отче-наш, знає… Старі зажурилися, та й було чого: незабаром їх почали половинити. Кого з столиці викликали, кого з тутешніх розшукали, і все то молоді, без заслуг. Пішли другі службові порядки, інше життя заснувалося.
Проценко дихнув всею своєю слабою грудниною. Йому легко й служиться, й живеться: є в кого не тільки про службу спитати, є з ким і об сторонньому побалакати. До того і старший не держав себе геть одсторонь, як старий: часто він присоглашав менших до себе погуторити. Зійдуться, погомонять, — дивись — або що на кон поставлять на користь бідоти, або музичний вечір утнуть на жіночу освіту… Пішло життя коромислом. Гриць шкодував, що занехаяв охоту на скрипці грати, а на кону стати боявся, та не мав і талану до того. Він напустив на себе сум; дивлячись на нього, подумаєш: гірке йому і те ваше святкування. Начальство раз довідалося, чого він сумує. Другі за нього повідали, що він мученик. Він, як справжній мученик, мовчав, не хотів ділитися ні з ким своїм лихом. То він мученик? — спитало начальство так, буцім сказало: то навіщо його й держати? Усі думали: кінець Проценкові! Він сам млів душею більше, ніж під ту лиху завірюху, що зачепила й його. Прокльони на необачних уже складалися на його устах, як тут його кликнуло начальство. Ні живий ні мертвий пішов він до нього.
— Вы хотите ехать на уезд?
Гриць одказав не словами, а зблідлим обличчям та стухлими очима, що — коли воля його превосходительства.
— Хорошо, — коротко і суворо одказало начальство. — В NN открывается место. Поезжайте!
На радощах облітав Гриць увесь город, усіх своїх знайомих. Одним він хвалився, як його прийняло начальство, яке місце давало, як він одказувався, а воно прохало; другим шептав на вухо: се за наші біди, за наші лиха великі. Недаром ми підставляли шиї під сокири. Не вмре наша мати, не пропала даремно праця.
На третій день Проценко виїхав з губернії з думкою ніколи не вертатися в се прокляте місто, що так йому далося взнаки, що опорочило його добре ймення, що замірялося на його життя молоде. Веселий він їхав на нове місце та балакучий. З возницями цілу дорогу не вгавав,