— Що та врода? — одкопиливши губу, одказала та. — Хіба на те, щоб другим на шию вішатися? Чи бачите, як заграє!
— І сраму їй немає, — увернула Книшева жінка. — Рада, що до панича допалася: торохтить, як та порожня бочка. А до нас, небійсь, то й заціпило їй.
Тут саме Пистина Іванівна кликнула нащось Григорія Петровича. Попадя, зоставшися сама, повернулася до жінок.
— Ви не скучаєте? Ми тільки з Григорієм Петровичем і говоримо.
Головиха ззирнулася з своїми товаришками.
— Та тільки ж вас і чутно, — прошептала Книшева жінка.
— Ми на вас, серденько, дивлячися, радіємо, — уїдливо промовила секретариха з суду.
— Давайте у хванта грати, — крутнулася попадя.
— Ні за що нам хвататися, — з усмішкою одказала головиха, а її товаришки зареготали.
— Не хочете? — спитала попадя.
— Не хванталися ми змалку, а на старість пізно учитися, — знову промовила головиха.
Попадя закопилила губу і, пройшовшися по гостинній, повернула в хату, де чоловіки у карти грали.
— Бачили, як носом закрутила, — штовхнула секретариха головиху.
— З'їла облизня! — промовила Книшева жінка.
— Мені у хванта грати… — обізвалася головиха і, схилившись набік до секретарихи, закихкала; та, дивлячись на головиху, собі зареготалася. Товсті та круглі, вони, наче кавуни ті, хиталися то на той, то на другий бік, одна одну штовхаючи: широкі їх обличчя від реготу ще більше ширшали, займалися краскою, поливалися слізьми; збоку суха й довгобраза Книшиха, наче довгоноса ворона, дивилася на них і собі якось кисло усміхалася.
Тим часом попадя підійшла до чоловіка.
— Що, везе тобі? — спитала вона, припавши на його плече.
— Ве-е-зе-е! — розтяг той. — Он шлема з'їв[24]. — І зареготався.
— Біда з батюшкою, — обізвався секретар суду, — усіх обіграє.
— Присядьте лишень до мене, чи не принесете щастя, — защебетав Книш, пориваючись подати їй стула.
Попадя, подякувавши, сіла.
— Свате, свате, — посварився на Книша секретар з суду, — он сваха дивиться.
— Завидно стало? — одказав Книш, здаючи карти і схиляючись до попаді.
— Жінко! Се ти проти мене? — увернув і піп.
— Я всім щастя принесу, усім, — усміхаючись, торохтіла попадя.
Поти карти здавали, пройшло кілька хвилин мовчання. З гостинної тільки доносилося глухе кахикання.
— Бач, наші собі там не дрімають, — обізвався секретар з суду.
Попадя повернулась подивитися, хто регоче. В гостинній хихикання стихло, а на порозі вона вздріла Григорія Петровича.
— Будемо й ми в карти грати, — защебетала до нього.
— Хто ж буде?
— Ви, я.
— У віщо?
— У носа.
— Як то — у носа?
— Карти, карти! Давайте карти! — закричала попадя, ускакуючи в гостинну, і усілася біля невеличкого круглого столика.
Григорій Петрович розшукав карти. Швидко мішаючи їх, вона щебетала: «У кого зостануться карти, тому носа бити».
І почала здавати.
Поти здавали, у карти грали, в гостинній було тихо; головиха з секретарихою тільки ззиралися, та Книшева жінка скоса поглядала на них.
— Вийшла, вийшла! — зразу закричала попадя і заплескала в долоні.
— А тепер що? — спитався Григорій Петрович.
— Виставляйте носа! На скількох ви зосталися? Аж на п'ятьох! Носа, носа! — гукала вона.
Він виставив. Вона ухопила п'ять карт і націлилася вдарити. Григорій Петрович увернувся.
— Цур! не увертатися!
— Боляче ж! — замолився він.
— А як я зостануся? Держіть, держіть. Дозволяється тільки картами сторони закрити, а кінчик виставити.
Григорій Петрович, на великий сміх головихи й секретарихи, закрився картами.
— Раз! — скрикнула попадя і вдарила картами по носу. Цілко улучила вона по самому кінчику, аж у нього сльози потекли.
— Ще, ще!.. Аж чотири рази, — кричала вона, заливаючись реготом, Григорій Петрович, пом'явшись, покорився.
— Два, — промовила вона тихо і злегка зачепила картами. Втретє ще легше; а напослідок — він не розібрав, чи то вона картами вдарила, чи тендітними пальчиками злегка доторкнулася, неначе ущипнула.
Він тільки запримітив, що якась нетерпляча ураза пробігла по її веселому личку.
— Не буде ж і вам пощади! — скрикнув він, здаючи карти.
За другим разом зосталася вона, та ще аж на десяти картах.
— Носа! — гука, наче люто, жартуючи, Григорій Петрович.
Двома картами заслонилася вона, виставляючи свій трохи кирпатенький кінчик носа.
— Раз! — гукнув Григорій Петрович і замахнувся. Метко вона затулилася, — карти ударилися об карти.
— А уговор? — спитався він з докором.
— Уже раз, — защебетала вона, — уже раз. В тому-то й сила, щоб уцілити.
— Ну, держіть… Два!
— Ой боляче! — скрикнула вона і мерщій потерла носа. Невеличка смужечка зачервоніла на кінчику.
— А мені не боляче було? — спитав він і знов замахнувся.
— Три! — і промахнувся. — Чотири!.. — гукав далі.
— Григорій Петрович! — окликнула його Пистина Іванівна з другої хати. Він озирнувся… У гостинній тільки він з попадею був, та на порозі дітської стояла Пистина Іванівна.
— Оставте, — промовила тихо Пистина Іванівна, як він підійшов до неї.
— Останні дарую… — сказав він, вертаючись до попаді, складаючи карти.
Попадя пильно глянула на нього.