Повiя полностью

У городі NN появився Проценко зовсім іншим чоловіком. Веселий та говіркий, він сміло заводив розмову з кожним стрічним і поперічним, насміхувався над повітовим байдикуванням, над порядками городського життя, над громадянським безладдям. Він, здається, все знав, все пережив, передумав і став вище від того, що бачив, не гнушаючись, правда, і не гордуючи ним. Чи стрівався він з простим чоловіком на вулиці — замовляв до його його мовою, викав, йшов рядом, не боячись огудки; чи з своїм братом службовим, — дивився тільки на те, чи то молодий хлопець ще, чи поживший батько, — заводив сміло підхожу річ: молодому розповідав брехеньки, точив ляси, старого — привертав до себе розсудливою мовою про життя і, мов ненавмисно, увертав у свою річ чужестороннє слівце, щоб того здивувати. І він справді дивував усіх. «От смілий, от талановитий», — думали молоді паничі і завжди з великою охотою заводили з ним розмову. «Голова, — протягом хвалили старі батьки, — послухай його — не наслухаєшся. І все то не по верхах скаче, а розумним словом глибоко гвоздить. Далеко такий піде — не здоженеш, не випередиш». Поміж панянками не було нікого за його. Хороше обличчя, люб'язна розмова, перевита жартами, хист до танців — все се було за нього, все слугувало йому на користь. Правда, перед ними він тільки раз появився у своїй бойовій зброї, і кожна подумала: «Се той, що його жадала душа моя». Потім він звернув набік; не личить стояти прямо: сонце ніколи не спада на землю, а скільки до нього моляться людей на світі!.. Він не то щоб їх обминав, а поміж ними напускав на себе сум, скаржився на нудне життя, гостро розбирав їх ігри та забавки, насміхався над їх замірами. Його боялися й жаліли; боялися його гострої мови, жаліли красної вроди, що так рано довідалася якогось лиха. Хто заклопотав його молоду голову? Хто уразив його гаряче серце?.. Нема кінця-краю таємним догадкам і ще таємнішим надіям! Кожній думалося: а що, як то я? І кожна навперейми перед подругою наряджалася якнайкраще, виступала якнайлегше; ведучи з ним розмову, замирала якнайдужче; а були й такі, що й бісики перед дзеркалом учились пускати… Та не туди стріляли його очі, не туди оберталось серце: не на непочатий моріжок польових квіток, а на підпушену грядочку огородних лілій. Молоді панійки розважали його сум — велику тугу, від їх погляду загорялися його похмурі очі, тіпалося і билося гаряче серце.

Як тільки приїхав він, то зразу оселився у Рубця. Антон Петрович радніший мати свого брата на квартирі: разом вони на службу йдуть, трохи не разом і з служби вертаються; хата зайва є — чому ж його не пустити доброго чоловіка, коли він дає ще до того й добрі гроші. Пистина Іванівна ще більше радніша була такому квартирантові. Антон Петрович і старий, і підтоптуваний, і все клопочеться, коли не по господарству, то про карти; а Григорій Петрович і чорнобривий на лихо удався, і веселий, балакучий; об чім з ним не заведи розмову — так легко, так любо з ним говорити. І обхідчастий та принадливий: не пройшло й трьох днів, а мов він у них зріс і викохався; і слуги до його зразу привикли; і Івась, синок, так полюбив. Не раз Пистина Іванівна, дивлячись на нього, як він загравав з Івасем після обіду, глибоко зітхала. Вона гадала в той час про свої молоді літа, коли вона була ще баришнею, ждала своєї черги… «І от же не підвернувся тоді такий! А тепер — он яке опудало лежить і сопе! — думала вона, дивлячись на чоловіка, що спочивав після обіду. — Он який крикун вистрибує! — переводила очі на сина, та чує — й під серцем щось ворушиться. — Уже ж що там не буде, а кумом він буде!» — рішила вона.

Через півроку родилася Маринка. Як очуняла Пистина Іванівна, почалися клопоти про хрестини: коли, як, що й до чого?

— За кумом нічого бігати, коли кум у хаті, — жартівливо промовила Пистина Іванівна, указуючи на Григорія Петровича.

— Од хрестин гріх одказуватися, — одмовив той.

Кумою Антон Петрович давно вже намітив товсту купчиху, що так любила чайку попити, добре попоїсти, уволю поспати; незгірше вона любила і на зубок стороннього узяти; звісно, як у гостях та поміж своєю компанією — не сидіти ж зціпивши зуби!

— А хрестити візьмемо молодого попа, — знову рає Пистина Іванівна чоловікові. — Все ж перепаде що-небудь молодому, бо, кажуть, він так бідує. Та разом і матушку проси: побачимо, що воно за губернська цяця.

Хрестини, іменини, похорони ніколи не справляються без бенкету: зійдуться чужі люди, треба діло зробити, треба й побенкетувати. Колись ті бенкети цілими тижнями тяглися, широко та бучно справлялися; а тепер більше між прихильними знайомими.

На сей раз Антон Петрович запросив близьких собі: Книша з жінкою — високою та сухою, як тараня, молодицею; секретаря з суду — лисенького та низенького старичка з його бочкою, як шуткуючи звав він свою жінку — огрядну та товсту панію, велику товаришку головихи; прохав він і голову, й Селезньова, та голову якесь діло задержало, а Селезньов поїхав на села містки оглядати.