«Я не висловлюватиму жалю щодо того, що я зробила. Не буду також запевняти, ніби я робила це, перебуваючи в психічно-хворобливому стані. Це було б надто просто. За інших обставин — менш жахливих, маю на увазі — я могла б заявити: «Трапилась природна помилка, ці двоє виглядали такими схожими один на одного, майже як близнюки». Але обставини були не іншими, а саме такими, якими були.
Я думала про спокуту, сидячи тут, пишучи цей текст, під звуки його телевізора й вітру надворі — та не тому, що маю надію на прощення, а тому що, як мені здається, неправильно робити щось неправильне, не спробувавши принаймні зробити щось правильне. (Тут Тесс згадала, як чоловік, що виграв у лотерею, і той, що зламав собі хребта, урівноважили один одного, але це така концепція, яку їй важко було б висловити в такому втомленому стані, до того ж не було певності, що вона взагалі виглядатиме тут доречною.) Я думала, чи не поїхати мені до Африки, працювати з жертвами СНІДу. Я думала про те, щоб поїхати в Новий Орлеан і стати волонтеркою в притулку або в якійсь їдальні для бездомних. Я думала: може, поїхати на Мексиканську затоку, відчищати птахів від нафти. Я думала віддати ті гроші — мільйон доларів чи близько того, — що я їх відклала собі на старість, якійсь громадській організації, котра працює на те, щоби покласти край насильству, спрямованому проти жінок. Мусить же існувати така громада в Коннектикуті, можливо, їх таких навіть кілька є.
Але потім я подумала про Дорін Маркіз, леді з В’язального товариства, і про те, що вона повторює в кожній книзі...»
А Дорін у кожній книжці, бодай по разу принаймні, повторювала: «Вбивці завжди не помічають очевидного. Можете в цьому не сумніватися, мої любі». І навіть пишучи про спокуту, Тесс розуміла, що вона неможлива. Бо Дорін була абсолютно права.
На голові у Тесс був картуз, отже, волосся, яке можна було б піддати аналізу на ДНК, вона ніде не залишила. На ній були рукавички, котрих вона ні разу не знімала, навіть за кермом пікапа Елвіна Стжельке. Ще зовсім не пізно було спалити це її зізнання у дров’яній пічці в Лестера на кухні, поїхати до значно доглянутішого обійстя братика Елвіна (цегляної хатки, а не з хмизу), сісти в «Експідішен» і взяти напрямок на Коннектикут. Вона повернеться додому, де на неї чекає Фрітці. На позір вона виглядала цілком чистою, тож мине кілька днів, поки до неї добереться поліція, але добереться обов’язково. Тому що, зосереджуючись на дрібних кримінологічних кротовиннях, вона прогледіла очевидну гору, точнісінько, як ті вбивці у книжках про В’язальне товариство.
Очевидна гора мала ім’я: Бетсі Ніл. Гарна жіночка з овальним обличчям, чудними, як у дівчат Пікассо, очима і хмарою темного волосся. Вона впізнала Тесс, навіть попросила в неї автограф, але не в тім полягала перечіпка. Перечіпками були садна на її обличчі («Я сподіваюся, це трапилося не біля нас», — сказала тоді пані Ніл), а також той факт, що Тесс питала в неї про Елвіна Стжельке, описала його пікап і підтвердила, що він мав каблучку, коли про неї згадала пані Ніл.
