Повна темрява. Без зірок полностью

— Ось я тобі розкажу, як я це бачу, — почала Дорін у місячному сяйві. — Я гадаю, Рамона розуміла, що якщо твій братик опиниться в кімнаті для допитів з бодай навіть наполовину кебетним полісменом, він може зізнатися про щось набагато гірше за лапання якоїсь дівчини в шкільному автобусі або зазирання до машин на тій просіці, куди вчащають місцеві коханці, чи хтозна в якому іншому десятицентовому правопорушенні його тоді звинувачували. Я гадаю, вона вмовила тебе взяти на себе вину, а чоловіка свого вона вмовила вдавати з себе німого. Або застрахала його до відповідного стану, що більш схоже на правду. Отже, чи через те, що поліція чомусь не попросила дівчину взяти участі у справжньому процесі впізнання, чи тому, що дівчина не наполягала на своїх звинуваченнях, обом вдалося вийти з цього сухими.

Ел не промовив нічого.

Тесс подумала: «Я стою тут навколішках, балакаю уявними голосами. Я здуріла, я втратила розум».

Проте в глибині душі вона розуміла, що якраз намагається утримати свій розум при здоровому глузді. Єдиний спосіб цього досягти — це все зрозуміти, і та історія, котру вона оповіла голосом Дорін, була або істинною, або близькою до істинної. Засновувалася вона на припущеннях і хирлявій дедукції, але в цій версії був якийсь сенс. І вона пасувала до того, що сказала Рамона в свої останні хвилини.

«Ти, тупа пизда, ти сама не знаєш, що верзеш!»

І ще: «Ти не розумієш. Це помилка».

Авжеж, це помилка, нехай так. Усе, що вона робить цього вечора, обертається помилками.

«Ні, не все. Вона була в цьому замішана. Вона все знала».

— А ти знав? — спитала Тесс у вбитого нею чоловіка. Вона потягнулася до його передпліччя, але тут же відсмикнула свою руку. Він мусить бути ще теплим під рукавом. Все ще здаватись живим. — Так ти знав?

Він не відповів.

— Дозволь мені, — промовила Дорін. І тим своїм найделікатнішим голосом мені-розповідати-можна-геть-усе, який завжди пречудово діяв у книжках, ця літня леді спитала: — Як багато вам було відомо, містере Водій?

— Інколи я мав підозри, — сказав він. — Переважно я взагалі не думав про це. Я мусив керувати бізнесом.

— А ви коли-небудь про щось питалися у вашої матері?

— Мусив би, — відповів він, і Тесс здалося, що він скосив своє чудернацьки викривлене праве око. Але хіба хтось міг хощось розібрати напевне при цьому нелюдському місячному світлі? Хто-небудь міг бодай би щось тут сказати напевне?

— Коли зникли дівчата? Це тоді ви спитали?

На це Великий Водій не дав відповіді, ймовірно, тому, що голос у Дорін почав звучати, як у Фрітці. А також схоже на Тома-ТомТома, звісно.

— Але так і не знайшлося ніяких доказів, правда? — цього разу запитала сама Тесс.

Їй не дуже вірилося, що він озветься, але він відповів:

— Так. Ніяких доказів.

— А тобі й не потрібні були якісь докази, чи не так?

Без відповіді цього разу, тож Тесс підвелася і, похитуючись, пішла по заплямований відбілювачем коричневий картуз, котрий здуло за алею на галявину. Тільки-но вона його підібрала, як знову вимкнувся ліхтар. У будинку перестав гавкати собака. Це навело її на згадку про Шерлока Голмса і, стоячи там, серед вітру у місячнім світлі, вона почула свій голос, як воні видає найсумніше хихотіння з усіх, які лишень будь-коли виходили з людського горла. Вона зняла з себе свій картуз, засунула його до кишені куртки, а натомість нацупила собі на голову його картуз. Той був занадто великим для неї, тож вона зняла його і ще довгенько регулювала на ньому задню шлейку. Вона повернулася до вбитого нею чоловіка, котрий, на її розсуд, навряд чи був абсолютно невинним... але, либонь, занадто невинним, щоб заслужити на покарання, відміряне йому Відчайдушною Жінкою.

Вона поплескала собі по козирку коричневого картуза й запитала:

— Це той, у якому ти виїжджаєш у рейси? — сама розуміючи, що це не так.

Стжельке не відповів, але Дорін Маркіз, дуаєнна В’язального товариства, зробила це замість нього.

— Звичайно, ні. Коли сидиш за кермом «Червоного яструба», тоді маєш на голові і картуз із логотипом «Червоного яструба», правда ж, любий?

— Так, — відповів Стжельке.

— І каблучку ви також не одягаєте на роботу, чи не так?

— Так. Занадто вона кричуща в очах клієнтів. Річ не для бізнесу. А якщо хтось на якійсь мерзотній стоянці для ваговозів — хтось задуже п’яний або обдовбаний до безтямності — побачить її і вирішить, що камінь справжній? Ніхто не ризикне просто напасти на мене, занадто я великий і дужий — був принаймні таким до цього вечора, — але ж хтось міг би в мене і вистрелити. А я не заслуговую на те, щоб бути застреленим. Не заради фальшивої каблучки і не за ті жахливі речі, які, можливо, накоїв мій брат.

— І ви з вашим братом ніколи не кермували ваговозами компанії одночасно, чи не так, любесенький?