Я гадаю, саму записку могли віддати Гарлену й Саллі Коттері. Якщо так, вони бачили, що мій син обвів свій підпис сердечком. Я гадаю, можливо, саме це переконало Шеннон. Я загадуюся, чи потребувала вона взагалі якихось умовлянь. Цілком можливо, що все, чого вона бажала на землі, було зберегти (і узаконити) ту її дитину, яку вона вже встигла душевно полюбити. Цього питання моторошний шепіт Арлетт так і не торкався. Можливо, їй самій це було нецікавим так чи інакше.
Після того знайомства Генрі повертався до провулку щодня. Я певен, він розумів, що замість Вікторії там можуть з’явитися копи, але вважав, що немає іншого вибору. На третій день його чергування вона прийшла.
— Шен написала тобі відповідь одразу ж, але я раніше не могла ніяк вибратися, — пояснила вона. — Якийсь косяк із травою знайшовся в тому хліві, що вони його називають музичною кімнатою, і пінгвіни відтоді на стежині війни.
Генрі простягнув руку по записку, котру Вікторія віддала йому в обмін на «Духмяну махорочну». У записці було тільки чотири слова:
Генрі вхопив в обійми Вікторію і розцілував. Вона розсміялася від задоволення, очі засяяли.
— От чорт. Є ж дівчата, котрим дістається суцільне щастя.
Звісно, є такі дівчата. Але якщо ви візьмете до уваги, що Вікторії дістався чоловік, троє дітей і гарний будинок на Кленовій вулиці в найкращому районі Омахи, а Шеннон Коттері не пережила того року... кому, як ви вважаєте, дісталося щастя?
«Я щасливий, що взагалі залишився живим, — сказам він. — Коли мені врешті почали накладати джгут, я лежав у калюжі крові, мабуть, не менш як дюйм завглибшки. Либонь, знадобилася ціла коробка «Дрефта»[59], щоби змити всю ту брудоту.
Коли я почав вибачатися за свого сина, він відмахнувся.
— Не треба було мені до нього чіплятися. Кашкет був натягнутий низько, бандана пов’язана високо, але ж очі його я добре бачив. Я мусив би второпати, що його не зупинити ніяк, хіба що застрелити, а в мене не було жодного шансу встигнути дістати зброю. Все ясно читалося в його очах, розумієте? Але ж я сам був юний тоді. Тепер я постаршав. На стільки постаршав, на скільки ніколи не стати старшим вашому синові. Я співчуваю вам через вашу втрату.
Після цього діла Генрі мав більш ніж достатньо грошей, щоб купити собі машину — гарного легковика, — але він був розумніший. (Пишучи це, я знову відчуваю ту саму гордість: негідну, проте невідхильну.) Хлопчак, котрий мав вигляд такого, що лише кілька тижнів тому почав голитися, і раптом розмахує пачкою готівки, достатньої на придбання майже нового «Олдса»[60]. Це, безперечно, викликало б увагу до нього поліціянтів.
Отже, замість того щоб купувати собі машину, він її вкрав. І звісно ж, не якийсь там спортивний легковик; він задовольнився доладним, непримітним «Фордом-купе». Саме в цьому автомобілі він чекав позаду Святої Евсебії, і саме до нього сіла Шеннон — після того, як потай вийшла зі своєї кімнати, прокралася вниз сходами з валізкою в руці і протиснулася крізь вікно сусідньої з кухнею мийні. Часу в них вистачило тільки на один поцілунок — Арлетт цього не розповідала, я поки ще маю власну уяву, — і відразу ж Генрі спрямував «Форд» на захід. Ще до настання світанку вони вже мчали по шосе Омаха — Лінкольн. Вони мусили проїжджати неподалік від його рідного дому (і її) близько третьої дня. Вони мусили подивитися у тім напрямку, але я сумніваюся, щоб Генрі пригальмував; йому не випадало зупинятися на ніч в місцевості, де його могли впізнати.
Почалося їхнє життя втікачів.
