Повна темрява. Без зірок полностью

Їхня передостання зупинка відбулася в містечку Діт[71], у Неваді. Був страшенно морозний день наприкінці листопада чи на початку грудня, з сірого неба починав сіятися сніг. Вони хотіли тільки з’їсти яєчню й випити кави у єдиному в місті салуні, але удача їх вже майже покинула. Чоловік за шинквасом був родом з Елкгорна, що в Небрасці, і хоча додому він не навідувався роками, його мати самовіддано надсилала йому числа «Ворлд-Гералд» цілими пачками. Він отримав одну з таких пачок лише за кілька днів до цього і впізнав «Закоханих бандитів» з Омахи, котрі сиділи в одній із кабінок.

Замість того щоб зателефонувати до поліції (або до служби безпеки сусідньої міднорудної шахти, що було б і швидше і надійніше), він вирішив провести громадянський арешт. Він дістав з-під шинкваса старий іржавий ковбойський револьвер, наставив на них і наказав — у найчудовіших традиціях вестернів — підняти руки. Генрі й зблизька не послухався. Він вислизнув із кабінки і пішов до того парубка зі словами: «Не робіть цього, друже мій, ми не збираємося завдавати вам прикрощів, ми просто заплатимо й підемо звідси».

Бармен натиснув на спусковий гачок, і старий револьвер дав осічку. Генрі забрав його в того з руки, відкинув циліндр, зазирнув і розсміявся.

— Гарна новина! — гукнув він Шеннон. — Набої сиділи тут гак довго, що аж позеленіли.

Він поклав на стійку два долари — за з’їдене, — а тоді зробив жахливу помилку. До сього дня я вірю, що все могло закінчитися погано для них, неважливо як, але як би мені хотілося мати змогу гукнути йому крізь роки: «Не залишай на стійці зарядженого револьвера. Не роби цього, синку! Нехай хоч зелені ті набої, хоч ні, поклади їх собі до кишені!». Але тільки мертві можуть гукати крізь час; тепер я це знаю, і то з власного досвіду.

Коли вони вже виходили (попідручки, прошепотіла Арлетт в моє палаюче вухо), бармен вхопив зі стійки той конячий пістоль і знову натиснув гачок. Цього разу воно вистрелило, і хоча він, либонь, гадав, що цілився в Генрі, куля вдарила у поперек Шеннон Коттері. Вона скрикнула й поточилася з дверей уперед, у снігову завірюху. Генрі встиг її підхопити, не давши впасти, і допоміг сісти до останньої вкраденої ними машини, чергового «Форда». Бармен намагався підстрелити його крізь вікно, і цього разу старий револьвер вибухнув у нього в руках. Шматком металу йому вирвало ліве око. Мені ніколи аніскілечки не було його жаль. Я не такий всепрощальник, як Чарлз Ґрайнер.

У серйозно пораненої — либонь, уже помираючої — Шеннон почалися перейми, коли Генрі вів машину крізь рясну сніговицю в бік Елко, за тридцять миль звідти на південний захід, мабуть він гадав, що там зможе знайти лікаря. Я не знаю, чи був там лікар, чи ні, але там точно була поліцейська дільниця, і бармен, із рештками свого очного яблука, що підсихало в нього на щоці туди зателефонував. Два місцеві копи і чотири офіцери патрульної служби штату Невада чекали на Генрі й Шеннон на краю міста, але Генрі і Шеннон так їх і не побачили. Між Дітом і Елко тридцять миль, проте Генрі подолав з них лише двадцять вісім.

Вже коли Генрі перетнув офіційну межу міста (хоча ще поза його околицею), мого сина полишила його остання удача. Із Шеннон, котра кричала, обхопивши собі черево, спливаючи кров’ю на сидіння, він мусив їхати швидко — занадто швидко. А може, він потрапив у вибоїну на дорозі. Як воно там не було, а «Форд» зіскочив у рівчак і застигнув. Там вони і сиділи посеред відлюддя гірської пустелі, а вітер посилювався, намітаючи навкруг них сніг. І про що ж тоді думав Генрі? Про те, що ми з ним наробили, що це воно привело його і дівчину, котру він кохав, у це місце в Неваді. Арлетт мені цього не казала, але в цьому й не було потреби. Я знав.

Крізь густу завірюху він зауважив примарні обриси якоїсь будівлі і витяг Шеннон із машини. Вона спромоглася на кілька кроків проти вітру, але більше зробити не змогла. Дівчина, котра розв’язувала задачі з триггерономії, котра могла стати першою випускницею учительського коледжу в Омасі, поклала голову на плече свого юного коханого і сказала:

— Далі я йти не можу, любий, поклади мене на землю.

— А як же дитина? — спитав він.

— Дитина померла, і я теж хочу померти, —сказала вона. — Я не можу терпіти цей біль. Він жахливий. Я кохаю тебе, любий, але поклади мене на землю.

Натомість він доніс її до тієї примарної будівлі, яка виявилась польовою ковбойською хижкою, вельми схожою на ту халабуду біля Бойз-Тауну, ту, що з вицвілою пляшкою коли «Королівська Корона», намальованою на стіні. Тут була піч, але не було дров.