Він походив навкруги й насмикав трохи уламків, поки їх зовсім не позасипало снігом, а коли ввійшов назад до хижки, Шеннон була непритомною. Генрі розпалив піч, потім поклав голову дівчини собі на коліна. Шеннон Коттері померла раніше, ніж розпалений ним маленький вогонь перегорів на присок, а тоді там залишився сам Генрі, він сидів на мерзенному польовому тапчані, де десятки брудних ковбоїв вилежувалися до нього, частіше п’яні, ніж тверезі. Він сидів там і гладив голову Шеннон, а вітер лементував надворі і тріпотів жерстяний дах халупчини.
Усе це мені розповіла Арлетт ще тоді, коли двоє тих дітей 6ули ще живими. Все це вона мені розповідала в той час, як пацюки шастали навкруг мене, а ніс мій наповнював її сморід, а моя заражена, розпухла рука палала пекельним болем.
Я благав її вбити мене, розкраяти мені горло, як я був розкраяв їй, але вона не схотіла.
Такою була її помста.
Могло минути два дні, перш ніж до мене на ферму завітав гість чи навіть три, але я так не думаю. Я думаю, пройшов тільки один день. Не віриться, щоби я зміг протриматися ще два чи три дні без допомоги. Я перестав їсти і майже перестав пити. А втім спромігся підвестися з ліжка і, хитаючись, добрести до дверей, коли розпочалося в них гепання. Якась частка душі в мені вірила, що то може бути Генрі, бо та частка все ще плекала надію, що візит Арлетт був галюцинацією, котра вилупилася з гарячки... а навіть якщо він був реальним, що вона мені брехала.
То був Шериф Джонс. Коліна в мене підкосилися, коли я його побачив, і я впав сторчголов. Якби він мене не підхопив, я б скотився з ґанку. Я намагався розповісти йому про Генрі й Шеннон — що Шеннон підстрелять, що вони заховаються у польовій хижці на околиці Елко, що він, Шериф Джонс, мусить комусь зателефонувати і зупинити все це, поки воно не трапилось. А виходило якесь белькотіння, проте він вловив імена.
— Він утік з нею, це так, — сказав Джонс. — Але якщо приїздив Гарл і розповів вам про це, чому він залишив вас у такому стані? Що вас вкусило?
— Пацюк, — спромігся я.
Обхопивши однією рукою, він майже зніс мене зі сходинок ґанку і дотягнув до своєї машини. Півень Джордж лежав замерзлий на камінь біля дровітні, а корови ревли. Коли ж я востаннє їх годував? Я не міг пригадати.
— Шерифе, ви мусите...
Але він мене обірвав. Він гадав, що я марю, а чом би й ні? Він відчув жар, яким я пашів, і бачив моє розчервоніле обличчя. Це було, мабуть, все одно, що нести пічку.
— Вам варто поберегти сили. І подякувати Арлетт, бо я ніколи б сюди не приїхав, аби не вона.
— Мертва, — спромігся я.
— Так. Вона мертва, авжеж.
От тоді я сказав йому, що я її вбив, і нарешті полегшення. Заткнута труба всередині моєї голови магічним чином відкупорилася, й інфікований привид, що був там ув’язнений, нарешті відлетів геть.
Він укинув мене до машини, мов мішок із борошном.
— Ми ще побалакаємо про Арлетт, але зараз я відвезу вас до «Милосердних янголів» і буду вдячний, якщо ви не заблюєте мені кабіну.
Коли він виїжджав з двору, покидаючи напризволяще мертвого півня і ревучих корів (і пацюків! Не забуваймо про них. Ха!), я намагався знову йому довести, що, либонь, іще не пізно для Генрі й Шеннон, що ще, либонь, можливо їх врятувати. Я чув власний голос, як той промовляє:
Лікар вважав, що гангрена ще не просунулася вгору мені в передпліччя, і кинув на кін моє життя, ампутувавши мені тільки ліву кисть. Цю гру він виграв. Через п’ять днів після того, як шериф Джонс привіз мене до лікарні «Милосердні янголи» в Гемінгфорд-Сіті, я лежав змарнілий, схожий на привида в шпитальному ліжку, на двадцять п’ять фунтів легший і без лівої долоні, проте живий.
На мене приїхав поглянути Джонс, обличчя мав похмуре. Я очікував, він скаже, що прибув мене заарештувати за вбивство моєї дружини, а потім примкне мою цілу руку кайданками до бильця ліжка. Але нічого такого. Натомість він сказав, як йому жаль через мою втрату. Мою втрату! Що цей ідіот міг знати про втрати!
Чому я сиджу в цій гидотній готельній кімнаті (але не сам!), замість того щоб лежати в могилі вбивці? Я поясню це двома словами: моя мати.
