Повна темрява. Без зірок полностью

Як і Шериф Джонс, вона мала звичку прикрашати свою розмову риторичними запитаннями. У нього це спеціальний засіб, котрий він виробив за довгі роки служби в поліції — він ставить свої ідіотські короткі запитання й примічає, як реагує людина, з котрою він наразі балакає, чи нема в неї якихось проявів винуватості: чи не моргає, не кривиться, чи не відводить нишком очі? У моєї матері це просто була така манера балачки, котру вона підчепила у своєї матері, котра була англійкою, і передала мені. Я втратив весь їхній легкий британський акцент, котрий міг колись мати, але так і не розлучився зі звичкою моєї матері обертати стверджувальні речення на запитальні. «Ви б заходили до нас частіше, хіба ні?» — проказувала вона. Або: «О, твій батько знову забув свій ланч, ти йому віднесеш, чи де там?». Навіть зауваження щодо погоди перетворювалися на запитання: «Знову дощить, а чи не так?».

Хоч я перебував у гарячці і дуже слабкий, коли Шериф Джонс постукав мені в двері того дня наприкінці листопада, я не марив. Я ясно пам’ятаю нашу розмову, так само, як якийсь чоловік або жінка можуть пам’ятати образи з особливо яскравих кошмарів.

«Ви мусите дякувати Арлетт, бо я ніколи б сюди не приїхав, аби не вона», — сказав він.

«Мертва», — відповів я.

Шериф Джонс: «Мертва, авжеж».

А тоді, говорячи так, як я колись навчився говорити, сидячи на руках у матері: «Я її вбив, хіба ні?».

Шериф Джонс сприйняв риторичну манеру моєї матері (і свою власну також, не забуваймо), як справжнє питання.

Набагато пізніше — це вже було на фабриці, де я знайшов собі роботу після того, як втратив ферму, — я почув, як начальник цеху лає клерка за те, що той послав якесь замовлення в Де-Мойн, замість Дейвенпорта[72], раніше, ніж той клерк отримав транспортний формуляр з головного офісу.

— Але ж по середах ми завжди надсилаємо замовлення до Де-Мойна, — захищався клерк-кандидат на вигнання, — я просто припустив, що...

— Припущеннями пошиваєш в дурні й себе, і мене, — відповів начальник цеху. Стара примовка, я гадаю, але тоді я почув її вперше. Тож хіба дивно, що саме тоді мені знову згадався Шериф Френк Джонс. Підхоплена від матері звичка обертати стверджувальні речення на запитальні врятувала мене від електричного стільця. Так мене ніколи й не притягли до суду присяжних за вбивство моєї дружини.

Тобто дотепер не притягали.

Вони тут, зі мною, і їх набагато більше за дванадцять осіб, вони сидять рядочками вздовж плінтусів і дивляться на мене своїми маслянистими очима. Якби увійшла покоївка зі свіжими простирадлами і побачила цих хутряних засідателів, вона вибігла б геть з дикими криками, але ніяка покоївка не зайде; я повісив на дверях табличку НЕ ТУРБУВАТИ два дні тому, і там вона й висить відтоді. Я не виходив. Гадаю, я міг би замовити собі щось поїсти з ресторану, що на тому боці вулиці, але, маю підозру, їжа їх може збурити. Втім, я не голодний, отже, з мого боку це не велика жертва. Вони залишались стійкими весь цей час, мої присяжні, проте я підозрюю, що довго це не триватиме. Як і всяке журі, вони нетерпляче очікують на завершення промови підсудного, щоби винести свій вердикт, отримати означену винагороду (цього випадку їм буде сплачено плоттю) і розійтися по домівках до своїх родин. Отже, я мушу закінчувати. Це не забере багато часу. Найважче вже зроблено.

Отже, присівши біля мого шпитального ліжка, Шериф Джонс почав так:

— Я думаю, ви здогадалися по моїх очах. Хіба ні?

Я все ще залишався вельми хворою людиною, хоча вже оклигав достатньо, щоби бути обережним.

— Здогадався про що, Шерифе?

— Про те, що я приїхав вам розповісти. Ви не пам’ятаєте чи не так? Ну, мене це не дивує. Вілфе, таких хворих, як ви тоді, ще було б пошукати серед американців. Я був певен, що ви помрете, майже не мав сумнівів, що це трапиться по дорозі коли віз вас до міста. Гадаю, якихось справ Бог з вами ще не залагодив, еге ж?

Дещо поки ще не залагодило справ зі мною, але я сумнівався, щоб то був Бог.

— Про Генрі? Ви приїхали повідомити мені щось про Генрі?

— Ні, — заперечив він, — я приїхав тоді з приводу Арлетт. Новини погані, найгірші, але собі вам докоряти нічим. Це не той випадок, якби ви вигнали її геть дрючком з хати, — він нахилився до мене. — Вілфе, ви, мабуть, уявляєте собі, що ви мені не подобаєтесь, але це неправда. Декому в наших околицях — так, і ми знаємо, кому саме, хіба ні? Але не мішайте мене з ними тільки через те, що я був змушений брати до уваги їхні інтереси. Ви мене дратували, було таке разів зо два, і я все ще вважаю, що ви й зараз могли б залишатися друзями з Гарлом Коттері, якби тримали свого хлопця на міцнішій припоні, але я завжди вас поважав.