Повна темрява. Без зірок полностью

Вона вилізла з машини й поглянула на ліве переднє колесо, побачивши, що до нього, пришпилений великим іржавим цвяхом-ґонталем, пристав шматок потрісканої дошки. Тесс кидала відомий кожному односкладовий вигук, котрий, утім, ніколи не виходив з вуст жодної пані з її В’язального товариства, а потім з маленької речової скриньки, розташованої між сидіннями «Експідішена», дістала мобільний. Тепер вона вважатиме за щастя, якщо вдасться дістатися додому ще до настання темряви, а Фрітці доведеться задовольнитися мискою сухого корму з буфета. Чи не забагато жертв заради короткого шляху Рамони Норвілл... хоча, якщо залишатися чесною, Тесс розуміла, що така сама пригода могла трапитися з нею й на будь-якій федеральній трасі; авжеж, поки що їй щастило уникати своєї частки потенційного лайна і всяких автокаліцтв на багатьох автострадах, не тільки на І-84.

Ситуація з містичних чи кримінальних історій — навіть тих безкровних детективів із єдиним трупом, яким віддають перевагу її шанувальниці, — вимальовувалася наразі на диво виразно, тож, розкриваючи телефон, вона подумала: «В якомусь романі він виявився б непрацюючим». Наразі життя зімітувало мистецтво, бо, ввімкнувши свого «Нокію», вона побачили на екрані напис: «МЕРЕЖА НЕДОСТУПНА». Звісно, скористатися зараз телефоном — це було б занадто просто.

Вона почула неголосний, безтурботний звук над’їжджаючою двигуна, обернулася й побачила, як з-за повороту, завдяки якому її сюди й пришпилило, вискочив старий білий фургончик. На його борті було намальовано скелет за барабанною установкою, складеною, як їй здалося, з кексів. Понад цим привиддям (набагато ексцентричнішим за фанатську фотографію Ричарда Відмарка на стіні кабінету бібліотекарки) читалися зроблені характерним для фільмів жахів, спливаючим кров’ю письмом слова: «ЗОМБІ ПЕКАРІ». Якусь мить Тесс ще залишалася надто здивованою, щоб якось реагувати, а коли врешті вона почала махати руками, водій фургона «Зомбі пекарів» якраз заклопотано об’їжджав той непотріб на дорозі і не помітив її.

Він вискочив на узбія швидше, ніж це було вдалося Тесс, але центр ваги у фургона розташований вище, ніж в «Експідішена», тож якусь мить вона була певна, що фургон зараз перекинеться боком у рівчак. Він утримався — ледь-ледь — і знову вчепився за дорогу поза купою кострубатих дощок. Фургон зник за наступним поворотом, залишивши по собі синю хмару вихлопу і запах гарячого мастила.

— Чорти б вас, «Зомбі пекарів», забрали! — верескнула Тесс і тут же розсміялася. Подеколи це єдине, що ти можеш зробити.

Причепивши телефон до пояса своїх костюмних слаксів, вона вийшла на дорогу і почала прибирати звідти той дерев’яний непотріб. Робила це повільно, обережно, бо зблизька стало видно, що всі уламки дощок (пофарбованих на біле, схоже, що хтось повідривав їх звідкілясь, перебуваючи у родових муках перед великим ремонтом будинку) оскалені цвяхами. Великими, недобрими. Вона працювала повільно, бо, з одного боку, їй не хотілося поранитись, а з іншого — хотілося перебувати якраз у цьому процесі Доброчинної Християнської Праці, коми над’їде наступна машина. Проте на той час, коли вона вже встигла прибрати все, окрім кількох незагрозливих трісок, і звалити великі дошки у рівчак поза узбіччям дороги, не з’явилося ще жодної іншої машини. Можливо, думала вона, ті «Зомбі пекарі» зжерли геть усіх у найближчому довкіллі й тепер поспішають назад до своєї кухні, щоби запекти рештки в одвічно популярних Пирогах з Людятиною.

Вона повернулася назад, на порослу бур’янами стоянку біля покинутої крамниці, і сумно подивилася на свій похилений автомобіль. На тридцять тисяч доларів сталевого прокату, повний привод, незалежні дискові гальма, Балакучий ТомТомТом... а вистачило всього лиш якоїсь дошки з цвяхом, щоби застрягнути невідь-де, мов та риба на мілині.

«Але ж з усіх тих дощок стирчать цвяхи, — подумала вона. — У якомусь детективі чи у фільмі жахів це не здавалося б випадковістю; це сприймалося б як частина чийогось плану. Тобто як пастка».

— Забагато в тебе уяви, Тессо Джин, — промовила вона, цитуючи власну матір... хоча вся іронія полягала в тім, що власне уява й забезпечувала її шматком хліба насущного. Не кажучи вже про той дім у Дейтона Біч[98], в якому її мати провела останні шість років свого життя.