Серед безмежної тиші вона знову зауважила звук жерстяного цокоту. Покинута крамниця була того штибу, що нечасто побачиш у двадцять першому столітті: вона мала ґанок. Лівий його кут завалився і перила були де-не-де поламані, але ж так, це був справжній ґанок, звабний навіть у такій занехаяності. Можливо, саме
Вона вже мало не вичепила відповідь зі свого ментального сміттєзвалища, коли її думки обірвало гудіння двигуна. Обертаючись на цей звук, упевнена, що це їдуть врешті-решт назад «Зомбі пекарі», вона, на додаток до гудіння мотора, почула також виск древніх гальм. То виявився не білий фургон, а старий пікап «Форд Ф-150», абияк пофарбований синім і з намазаною навкруг фар ґрунтовкою «Бондо»[99]. За його кермом сидів чоловік у комбінезоні й бейсбольному картузі з сіточкою і шлейкою на потилиці. Він дивився на дерев’яний непотріб у рівчаку.
— Агов! — гукнула Тесс. — Перепрошую, сер!..
Водій повернув голову, побачив її на зарослому паркінгу, скинув руку в привітанні, під’їхав, ставши поряд з «Експідішеном», і заглушив свій двигун. Судячи зі звуку, з яким той вимкнувся, подумала Тесс, ця дія для нього рівнозначна акту милосердного умертвіння.
— Привіт, привіт, — промовив він. — Це ви поприбирали ті срані-драні дрова з дороги?
— Так, геть усе, окрім тієї дошки, що вп’ялася цвяхом у моє ліве переднє колесо. І...
— Я вам йо’ поміняю, коли запаску маєте, — сказав він, вибираючись зі свого пікапа. — То є?
На якусь мить вона заніміла. Цей парубок був не великим, тут вона помилилася. Цей парубок був велетнем. Високий, десь на шість футів, шість дюймів[101], але ж у зрості не вміщувалася вся його велич. З масивним черевом і важкими клубами, він був ще й широкий, як двері. Вона розуміла, що витріщатися на людей нечемно (черговий з усесвітньої важливості фактів, завчений нею ще на руках у матері), але втриматися було несила. Дебелий, скажімо, жіночий екземпляр Рамона Норвілл, але поряд з цим парубком вона була б, як та балерина.
— Знаю, знаю, — промовив він явно задоволено. — Не очікували зустріти Веселого Зеленого Велетня[102] тут, у відлюдних хащах-харащах, еге?
От лише не був він зеленим; він був засмаглим, ледь не гнідої масті. І очі також мав карі. Навіть картуз на ньому був коричневий, хоча й вицвілий, аж білий у кількох місцях, ніби в якийсь момент його довгого життя цей картуз хтось був обляпав відбілювачем.
— Перепрошую, — промовила Тесс. — Мені просто подумалося, що ви не їздите в своєму пікапі, а носите його на собі, як піджак.
Парубок, упершись долонями собі в коліна, заіржав просто до неба.
— Ніколи в житті не чув нічого подібного, але ви таки маєте рацію. Ось виграю в лотерею, куплю собі «Гаммера».
— Ну, цього я вам купити не змогла б, але якщо ви поміняєте мені колесо, я залюбки заплачу вам п’ятдесят доларів.
— Та ви смієтеся? Я це задарма зроблю. Ви ж уже мене врятували від халепи, коли самі прибрали з дороги ті дровиняки.
— Тут до вас промчав такий забавний фургон зі скелетом на борту, але його водій оминув ці дошки.
Дебелий парубок уже було рушив до спущеного переднього колеса Тесс, але тут обернувся, насуплений.
— Проїхав хтось і не запропонував вам допомогу?
— Не думаю, щоб він мене помітив.
— Не зупинився, щоб прибрати той непотріб заради когось, хто їхатиме за ним слідом, авжеж?
— Ні. Не зупинився.
— Отак собі просто взяв та й поїхав далі?
— Так.
Було в цих запитаннях щось таке, що їй не зовсім подобалося. Але цей дебелий парубок посміхнувся, і Тесс тут же заспокоїла себе:
— Запаска під кришкою дна багажника, я гадаю?
— Так. Там, здається, там. Вам тільки треба...
— Потягнути за важіль, атож, атож. Різного ми виділи, усякого робили.
