Приблизно через дві милі після того, як вона проминула знак, що запрошував до Свебріджа, Тесс почала відчувати низьке, ритмічне стугоніння, яке, здавалося, надходить від дороги під її ногами. Першою в неї виринула думка про мутантів-морлоків Герберта Джорджа Веллса[119], котрі пораються біля своєї машинерії глибоко в череві землі, але протягом наступних п’яти хвилин природа цього звуку прояснилася. Він долинав крізь повітря, не з-під землі, вона його впізнала: це серцебиття бас-гітари. Поки вона йшла, цей звук обріс рештою музичного бенду. Вона вже бачила світло на обрії, не світло фар, а біле сяйво дугових ліхтарів і червоні спалахи неону. Бенд грав «Мустанг Саллі»[120], а ще вона розчула сміх. Сміх звучав п’яно і гарно, поцяткований веселими, невимушеними вигуками. Від цього знову трохи сліз навернулося їй на очі.
Придорожній клуб — велика, схожа на старий сарай будівля з широченною, брудною і, здавалося, забитою під зав’язку парковкою — називався «Стаґґер-Інн». Вона зупинилася на межі світла ліхтарів, що горіли над парковкою, насуплена. Чому тут так багато легковиків? А потім згадала, що зараз п’ятничний вечір. Очевидно, «Стаґґер-Інн» — це саме те місце, котре варто відвідувати у п’ятницю, якщо живеш у Свебріджі або в якомусь іншому з довколишніх містечок. Тут напевне є телефон, але тут забагато людей. Вони побачать її побите обличчя, покривлений ніс. Захочуть дізнатися, що з нею трапилось, а вона зараз не в тому стані, щоби вигадувати якусь пристойну історію. Поки що принаймні. Навіть надвірним телефоном-автоматом не скористатися, бо й там вона побачила людей. Багацько. У наші дні ти мусиш виходити надвір, якщо захочеться викурити сигарету. А також...
Бенд перейшов до перфектно адекватного виконання давньої пісні гурту «Кремпс» «А чи зможе твоя кицька подолати цього пса?»[121].
Проминувши дальній ріг будівлі, вона побачила там якийсь пошарпаний білий фургон, що стояв задом до вантажного дебаркадера. На цьому боці «Стаґґер-Інн» не було дугових ліхтарів, але й місячного світла вистачило, щоб вона роздивилася скелет за барабанною установкою з кексів. Не дивно, що цей фургон не зупинився, щоб підібрати розкидане на дорозі те оскалене цвяхами дерев’яне лайно. «Зомбі пекарі» поспішали вивантажити свій товар, запізнитися з початком виступу було б негарно, бо в п’ятничні вечори у «Стаґґер-Інн» усе крутиться і вертиться, клекоче і вирує, буруниться і піниться, гуде й перекидається, одне слово — сущий рок-н-рол.
— А чи зможе твоя кицька подолати цього пса? — підспівала Тесс і щільніше закуталася в брудну килимову шматину.
Не норковий палантин, але вже й це краще у холодну жовтневу ніч, аніж нічого
Наблизившись до перехрестя Стаґґ-роуд та шосе №47, Тесс побачила дещо гарне: вивіску «Заправся & мчи», заклад із двома телефонами-автоматами на шлакоблочній стіні між входами до туалетів.
Спершу вона завітала до жіночого, де змушена була прикрити собі рота долонею, щоби пригасити зойк, коли з неї почала виливатися сеча; відчуття було, ніби хтось там у неї всередині запалив разом цілу коробку сірників. Підводилася з унітаза вона вся у свіжих сльозах, що котилися її обличчям. Вода в раковині була блідо-червоного кольору. Вона підтерлася — вельми ніжно себе промокнула — складеним в подушечку туалетним папером, а вже тоді змила. Варто було б іще вкласти папір собі в трусики, але ж цього вона, звісно, зробити не могла. Велетень забрав її трусики собі на сувенір.
— Сучий виблядок, — промовила вона.
Уже з рукою на клямці вона трохи затрималась, задивившись на побиту жінку з широко розплющеними очима у забризканому водою металевому дзеркалі понад рукомийником. А потім уже вийшла.
