Вона залізла на заднє сидіння машини, рухаючись, немов старенька бабця з прогресуючим остеопорозом. Уже всівшись, вже після того, як шофер зачинив за нею двері, вона вхопилася пальцями за їх ручку й уважно дивилася, чи дійсно там Мануель сідає за кермо, а не той велетень у робочому комбінезоні. У
Але до машини сів Мануель. Звісно, що він. Вона розслабилася.
— Я отримав адресу: номер 19 на Примроз-лейн, у Сток-віліджі. Вона правильна?
Якусь мить пам’ять у Тесс не діяла; номер своєї телефонної картки вона перед тим набрала автоматично, без пауз, а от із власною адресою її заціпило.
— Так, Мануеле, правильна.
— Ви хочете ще кудись заїхати, чи ми поїдемо без зупинок прямо до вашого дому?
Таким чином він найближче торкнувся натяком того, що відкрилося йому у вітринному світлі крамнички «Заправся & мчи», коли вона йшла до лімузина.
Їй просто пощастило, що вона все ще приймає ті оральні контрацептивні пігулки — це її удача і, либонь, оптимізм, бо за останні три роки вона мала всього один разовий сексуальний контакт, якщо не рахувати сьогоднішнього вечора, — проте щастя тепер взагалі перебуває в дефіциті, тож вона була йому вдячна вже й за таку куцу ласку. Вона не мала сумнівів, що Мануелю було б не складно знайти цілодобово працюючу аптеку десь по дорозі, шофери лімузинів, схоже, знають усі такі заклади, але не вважала себе спроможною на те, щоб увійти туди й попрохати собі якихось ліків від похмілля. Усе надто очевидно написано на її обличчі, ясно, навіщо їй ті пігулки. До того ж залишалася проблема з грошима.
— Ніяких зупинок, відвезіть мене прямо додому, будь ласка.
Невдовзі вони вже мчали трасою І-84 з її, як воно й годиться у вечір п’ятниці, жвавим автомобільним рухом. Стаґґ-роуд і та покинута крамниця залишилися позаду. Попереду її чекав власний будинок з системою безпеки і замками на всіх дверях. І це було гарно.
Усе відбулося саме так, як вона собі уявляла: прибуття, додані до карткового рахунку чайові, прохід крізь квітник доріжкою (Тесс попрохала Мануеля постояти, посвітити їй фарами, поки вона зайде всередину), нявчання Фрітці, поки вона відхиляла поштову скриньку, дістаючи з гачка запасний ключ. А тоді вже вона і всередині опинилася, і Фрітці увивався їй між ніг, воліючи, щоби його взяли на руки й погладили, жадаючи, щоби його нагодували. Все це Тесс виконала, але спершу замкнула за собою передні двері і вперше за багато місяців увімкнула охоронну сигналізацію. Тільки побачивши, як на зеленому екранчику над клавіатурою спалахнули літери НА ВАРТІ, вона нарешті почала дійсно відчувати себе бодай трохи самою собою. Кинула погляд на кухонний годинник і здивувалася, що зараз усього лише чверть на дванадцяту.
Поки Фрітці займався своїм «Вишуканим бенкетом», вона перевірила двері, що виходили на задній двір, і ті, що вели до бічного патіо, пересвідчившись, що обоє замкнені. Потім вікна. Припускалося, що охоронна система мусить повідомляти, якщо десь щось відчинене, але вона не довіряла автоматиці. Нарешті впевнившись, що все безпечно, вона пішла до стінної шафи у передньому коридорі й дістала коробку, котра простояла там на верхній полиці так довго, що аж припала зверху щільним шаром пилу.
П’ять років тому північним Коннектикутом і південним Массачусетсом прокотилася хвиля пограбувань і вламувань до домівок. Поганці здебільшого були наркоманами, присадженими на вісімдесятки, як називають у Новій Англії оксиконтин[123] чимало його фанатів. Мешканців закликали до обережності, рекомендувалося «вдатися до розумних заходів безпеки». Тесс не мала чітких переконань — «за» вона чи «проти» приватної вогнепальної зброї, і не те щоб її надто лякала перспектива проникнення до неї в дім серед ночі якихось незнайомців (тоді ні), але револьвер здавався їй тим знаряддям, яке підпадало під означення «розумні заходи», та й все одно вона збиралася просвітити себе щодо револьверів перед написанням наступної книжки про Вербовий Гай. Тодішня тривога у зв’язку з пограбуваннями здалася їй для цього чудовою нагодою.
