Одне Тесс знала напевне: якщо вона звернеться до свого лікаря, її нещасна пригода точно стане публічним надбанням. Лікарі гарантують конфіденційність, це є в їхній клятві, і жінка, яка заробляє собі на життя адвокатурою чи прибиранням, або, скажімо, навіть ріелторка, либонь, можуть на них покладатися. Тесс теж могла б спробувати, дотримання конфіденційності цілком імовірне. Навіть можливе. А з іншого боку, лишень тільки згадати, що трапилося з Фаррою Фосет[125]: пішла на корм таблоїдам, варто було лишень якійсь працівниці лікарні розпустити свого язика. Тесс сама чула пересуди про психіатричні злигодні одного романіста, котрий зі своїми історіями про геройкуватих здорованів роками займав верхні позиції в списках бестселерів. Наймасніші з цих пліток доповідала Тесс її літагентка за ланчем не далі як два місяці тому... і Тесс зацікавлено слухала.
Навіть якщо лікар і його персонал мовчатимуть про авторку дамських детективів, котру було побито, зґвалтовано й пограбовано по дорозі додому з публічної лекції, що собі уявлятимуть інші пацієнти, котрі можуть побачити її в почекальні? Для деяких із них вона не просто жінка з лицем у саднах того ґатунку, що фактично волають про побиття; її впізнають як місцеву жительку, романістку зі Сток-віліджа; ну, знаєте, ота, за її книжкою про літніх леді-детективів ще зробили телефільм роки півтора-два тому, його показували по каналу «Лайфтайм»[126], о Боже мій, та ви самі мусили його
Ніс принаймні в неї не зламаний. Важко повірити, що щось
— Шия... я можу одягти светра з високим коміром «хомутом»...
Беззаперечно. Саме сезон, жовтень. А щодо Петсі, їй вона могла б сказати, ніби впала зі сходів уночі і вдарилася обличчям. Сказати, що...
— Що я почула якийсь шум, а Фрітці плутався у мене під ногами, коли я спускалася донизу перевірити.
Фрітці почув своє ім’я і нявкнув за дверима ванної кімнати.
— Скажу, що вдарилася своєю дурною головою об балясину в самому низу сходів. Я можу навіть...
Навіть зробити якусь відмітину на тій балясині, звісно, їй запросто це зробити. Наприклад, молотком для відбивання м’яса, що лежить у якійсь із її кухонних шухляд. Нічого особливо патетичного, один-два удари, лише щоб сколупнути фарбу. Такою історією не надуриш лікаря (чи таку кмітливу леді, як Дорін Маркіз, дуаєнку В’язального товариства), але милу сусідоньку Петсі Макклейн, чий чоловік абсолютно ніколи, жодного разу за всі двадцять років, які вони разом, не підняв на неї руку, надурити можна.
— Зовсім не в тім справа, що я нібито мушу чогось соромитись, — прошепотіла вона жінці у дзеркалі. Новій Жінці, кривоносій, з пухлими губами. — Зовсім не в тім.
Це було правдою, але публічна увага таки змусила б її соромитися. Вона почувалась би, мов гола. Гола жертва.
Вона про них подумає, але не сьогодні. Зараз вона така втомлена, їй боляче, вона змучена до глибини душі.
Глибоко в собі (у глибині своєї душі) вона відчула, як розгоряється приск люті проти чоловіка, котрий у цьому винен. Чоловіка, котрий призвів її до цього стану. Вона подивилася на револьвер, який лежав поряд з умивальником, і зрозуміла, що якби він опинився тут, вона жодної миті не вагалася б, а зразу використала цей револьвер проти нього. Усвідомлення цього змусило її засоромитися себе. А також змусило її відчути себе трохи сильнішою.
Вона дзьобнула балясину м’ясовідбійним молотком, хоча на той момент була вже такою втомленою, що здавалася сама собі маренням у голові якоїсь іншої жінки. Придивилася до цятки, вирішила, що та виглядає ненатуральною, і ще поцюкала навкруг місця першого удару. Вирішивши, що тепер це вже певною мірою схоже на те, що вона могла зробити власною головою — тим, найдужче ушкодженим боком свого обличчя, — Тесс повільно піднялася по сходах і вирушила коридором, тримаючи в руці револьвер.
