Я, переборюючи біль, скинула з плеча наплічник, копирсаючись у пошуках ключів від батьківського дому («де ж вони запропастилися, нещодавно траплялись на очі…»), а думки, мов полохливі пташенята, розліталися з голови врізнобіч: «Куди тепер?!.. Може, до Гоші?.. Він запрошував… Де його шукати?.. Мобільник розряджений… Та ні… Я ж забула, що він знову у Макса на побігеньках»… Мозок вперто не бажав працювати… І тут я полегшено зітхнула, напорпавши ключі від рідного дому, та ще дріб’язок із невикористаних, повернених колись Гошею грошей… Ревносно притискаючи їх до грудей, я вже перехоплювала таксиста і крізь прочинене вікно автівки перепитувала: «Вистачить, аби дістатися в інший кінець міста?»…
…Тут під серцем щось йокнуло – зробилося нестерпно боляче, нутро обпекло, ніби хтось силоміць увіпхав цеглину… Напівпритомна, я осідала від болю просто у станційну калюжу… Переляканий таксист, спритно виплигнувши з машини, підхопив мене на руки, і все, що спромігся сказати: – До лікарні вистачить, це напевно…
…Все. Кінець фільму… Втім, ні. Ще не кінець… Далі буде…
