Всі клопоти з купівлі землі та затвердження проекту лягли на Максові плечі. Закупівля будматеріалів, забезпечення вантажівок, бульдозерів та іншої необхідної техніки для будівництва, що мало розпочатися, щойно вщухнуть лютневі морози, відволікало його від спогадів про Естер. Він розумів, що найдієвішими ліками від душевного болю є праця, виснажлива, клопітка, така, аби не залишалося у серці місця для картання себе за причетність до самогубства Естер. Часом вона приходила до Макса у снах, безпорадно простягаючи до нього руки, як тоді, у напівзруйнованій халабуді, захованому від людського ока закапелку серед опалого листя кленів у осінньому парку, і благала: «Обійми мене, Максе… Притули мене до себе так, як чоловік, люблячи, пригортає до себе жінку… Я ж не зовсім тобі огидна, Максе?…»
Він прокидався, мокрий від поту, і довго не міг опісля заснути, нетерпляче дочікуючись ранку, аби втомленим і невиспаним, викликаючи занепокоєння у Лізи, поспішати до невідкладних справ. Лишень заповнивши по вінця простір повсякденними клопотами, йому вдавалося відволіктися від спогадів про пережите жахіття.
Після останніх відвідин «Притулку» Макс вже не мав жодних сумнівів щодо швидкого повернення Дари додому. Для нього було навіть краще, що наразі вона знаходиться там, адже хто зна, чи знайшлись би слова, аби пояснити їй істинну причину безмежної скорботи за Естер. Може, варто було переступити через власну амбітність, дати Естер те, чого вона так ревносно просила і в чому відчувала потребу?.. Адже він міг, знехтувавши неписаними правилами пристойності, дати їй тілесну насолоду… Проте не спроможний був дати їй іншого – любові, якої так бракувало Манюні усе життя… Бо ж докори сумління з‘їдали б його ще більше – за знівечену дівочу цноту, що рівносильно глузуванню над психічним недугом.
Броніслав Всеволодович зовсім втратив цікавість до розпочатої справи по будівництву… його піднесений стан змінився апатією. Макс все розумів… Естер не стало… Нікому було готувати компаньйону достойний прихисток. І Макс вдвічі завзятіше хапався до розпочатого. Наразі будівництво нової клініки стало справою його честі. Бо хто ж, як не він, усвідомлював, що той новий «Притулок» стане своєрідним обеліском у честь Естер. І він трудився, не покладаючи рук, аби зовсім скоро розпочати будівництво надгробку, що не має аналогу у цілому світі, і зросте незабаром серед неторканої гірської краси – надгробку в пам’ять бідолашної Манюні…
…Був початок лютого і відлига, незвична для цієї пори, адже у горах зими зазвичай виснажливо затяжні… Можливо, сталася чергова аномалія в природі. Дивувалися всі, особливо дядько Степан, що, змінивши остогидлі милиці на дерев’яний ціпок, доволі жваво пересувався по території «Притулку».
Звідусіль цяпало і текло. Поза сумнівом, очікувався паводок, бо ж сніг, прикривши Соковицю папланом[75] заввишки ледь не у людський зріст, танучи, наповнював і без того бурхливі води гірського потоку некерованою стихійною силою, несучи тим самим загрозу нижнім селам. Зазвичай це ставалося наприкінці березня, і горяни давно змирилися з небезпекою, яку несла за собою щовесни вода. Проте, щоб отак, серед лютого, такого не пам’ятали…
– йой, недубрі тото, коли дочасно весна йде, – бідкався Пішта-бачі, спостерігаючи за аномальним явищем. – Кидь так рано тепло прийшло, то у травні годні ще й морози бути… А тогди ушиткой живоє і у полі, і на деревах померзне…
Здавалось, сама природа не хоче розформування «Притулку»… Наперекір чиновництву, котре винесло остаточне рішення. За два тижні очікувався приїзд надзвичайної комісії разом із графським спадкоємцем.
…Налаштована залишитись до останнього дня разом із притульчанами, я й гадки не мала про дочасний від’їзд. Хотілося віддати себе до останку, підтримати кожного особисто в хвилину розлуки. Проте, не маючи на те жодної видимої причини, останнім часом я почувалася якось дивно.
Пояснюючи надмірну перевтому та слабкість нервовим станом і перевантаженням, яким супроводжувався останній притульчанський місяць, насичений трагічними подіями, я переко– нувала себе, що нема підстав для хвилювання. Та коли серед білого дня мене несподівано знудило, а потім ще і ще, і до вечора я вже була схожа на вичавлену цитрину, було зрозуміло: коїться щось незвичайне, чого ніколи раніше зі мною не траплялось. Вирішивши наразі нічого нікому не казати, я гамувала в собі нудоту, та вона рвалася назовні невтримними потоками блювотиння. Приховувати далі це було неможливо.
Любаша, не на жарт стурбована станом мого здоров’я, заварювала цілющі чаї, що не допомагали, і, врешті-решт, ретельно придивляючись до мене, наважилась запитати:
