– Справді я заінтригована.
– Ви знаєте, коли я був у Вільні, то познайомився з доктором Юзьвінським, який викладає в університеті. Дуже світла й мила людина. Він уже знав про нашу лікарню і зацікавився нею. Я багато розповідав про нашу роботу, і зараз він надіслав мені листа. Хочу вам його показати.
Вони зайшли в кімнату Вільчура, і професор подав Люції складений аркуш паперу. Вона розгорнула його і прочитала:
«Вельмишановний Професоре і дорогий Колего! Вчора отримав Ваше повідомлення і зрадів, що зможу Вам якось стати в нагоді. Разом з моїми вихованцями. З декількома я вже розмовляв. Більшість приймає Вашу пропозицію з ентузіазмом. Працювати під Вашим керівництвом, правду мовлячи, це честь для кожного лікаря, не кажучи вже про початківців. Я не цілком погоджуюсь з Вами, що слід обирати кандидатів, котрі мають якісь доходи. Зараз у мене три кандидати. В першу чергу пришлю Вам найздібнішого з них, доктора Шимона Ясинського. Це молодий хлопець із хорошої сім’ї, працьовитий, сумлінний і багатообіцяючий лікар. Я впевнений, що під Вашою опікою він справді стане добрим фахівцем. Піврічний стаж у вашій лікарні йому буде корисний. Через шість місяців я пришлю наступного. Я вже розмовляв з деканом, і він, звичайно, без будь-яких заперечень погодився зарахувати йому практику у Вашій лікарні. Ви можете бути впевнені, дорогий Професоре, що ми пам’ятаємо Вас і не залишимо Вас самого без допомоги ні на один день. Доктор Ясинський виїжджає післязавтра. Найщиріші вітання і побажання подальшої плідної роботи. Щиро Ваш Ф. Юзьвінський».
Люція закінчила читати і подивилася на професора.
– Як вам це подобається? – запитав Вільчур.
– У принципі… – почала Люція, – в принципі це дійсно дуже хороша думка. Але…
– Що але?
– Я не розумію тут одного: чому в листі сказано, що не залишать вас самого? Якщо ви там розповідали про нашу лікарню, напевно, ви згадували там і про мене?
Голос Люції злегка здригнувся. Вона передчувала, що почує від Вільчура. Професор кивнув головою.
– О так! Я не тільки згадував. Вашу жертовність я підносив до небес, дорога панно Люціє. Я не уявляю собі кращої допомоги, ніж та, яку ви надавали мені.
Люція закусила губу.
– Чому ви говорите в минулому часі?
Вільчур спокійно відповів:
– Тому, панно Люціє, що від цієї допомоги, на жаль, я мушу відмовитися.
– Професоре!..
– Адже ми обоє це розуміємо, панно Люціє.
Вона нахмурила брови.
– Я цього… не розумію, – переконливо сказала вона. – Не розумію і ніколи не зрозумію. Якщо ви були задоволені мною, а я переконана в цьому, так чому ви хочете позбутися мене? Професоре! Як ви можете, навіть не погодивши зі мною, перекреслити всі наші спільні плани!
Вільчур посміхнувся, а в його очах промайнув смуток.
– Ні, не я перекреслив їх. Їх перекреслила доля. Призначення. А перекреслені вони виявилися тому, що ніколи не мали права на існування.
– Це неправда, – жваво запротестувала Люція.
– Найправдивіша правда, – професор скрушно похитав головою.
– Отже, я доведу вам це.
– Яким чином?
– Найпростішим. Я залишуся з вами. Залишуся назавжди. Клянуся вам, що нічого іншого я не бажаю, що я була б глибоко нещасною, якби ви мене зараз відштовхнули. Я продумала все своє майбутнє і бачу його тільки поруч з вами. Не хочу іншого. Не можу прийняти іншого. Звичайно, якщо ви хочете, щоб сюди приїжджали молоді лікарі на практику, я нічого проти не маю. Але і я теж залишуся. Залишуся як ваша помічниця, як ваша дружина. Інакше бути не може.
На обличчі Люції з’явився яскравий рум’янець. Її руки тремтіли…
– Я не знаю, що змусило вас змінити рішення, прийняте вже давно, – сказала вона. – А втім, і не хочу знати цього. Ймовірно, ви піддалися якимсь сумнівам. Але ви помиляєтесь, думаючи, що я так легко відмовлюсь від того, на що маю право.
Вільчур ніжно взяв її за руку.
– Панно Люціє, давайте поговоримо спокійно.
Вона схопилася з місця.
– Ні, ні! Тут нам немає про що говорити. Ви надто боляче мене зачепили.
Вона хотіла відійти, але Вільчур не випустив її руки.
– Сядьте, будь ласка, дорога панно Люціє, і вислухайте мене.
Майже силою він знову посадив її на стілець. Вона вся тремтіла, а в очах стояли сльози.
– Бачите, – спокійним голосом говорив він, – ви припускаєтеся помилки. У своїх розрахунках ви абсолютно виключаєте мою особу. Ви абсолютно не берете до уваги, що існую ще й я. Що я теж думаю, що я також відчуваю. Ви хочете сприймати мене як щось абстрактне. Але ж я жива людина, дуже стара, але все-таки жива. Чому ви не хочете зважати на те, що і я тут маю право голосу?
– Я не розумію вас.
– Ви хочете залишитися. Ви хочете залишитися тут як моя дружина, вважаючи, що я мушу бути з того щасливий. А ви не припускаєте, що я з цього питання можу мати цілком протилежну думку.
– Колись… – почала Люція.
Вільчур перебив її:
– Колись і я так міг думати, але сьогодні у мене інша думка.
– Чому сьогодні? – вона сміливо глянула йому в очі.
– Бо сьогодні я знаю, що ви кохаєте іншого.
Люція стиснула зуби. Серце розривалося їй в грудях. Однак вона опанувала себе і впевнено сказала:
– Я нікого не хочу кохати, окрім вас і тільки вас.
Вільчур засміявся.
