Професор Вільчур полностью

– Ну й профан, темна маса. Він думав, що, зачиняючи переді мною двері, перешкодить мені зауважити тебе, дорогий учителю. Були такі часи, що двері були для мене бар’єром. Запевняю тебе, що це були давні часи. У мене є дивна звичка не вірити, що когось немає вдома, коли я одночасно бачу його через вікно. А власне, йдучи сюди, у вікні я побачив твоє погруддя, darling.

Професор пояснив:

– Я нікого не приймаю, бо хочу відпочити. Ось чому слуга отримав розпорядження…

– Satis[22]. Я прощаю тебе. Я великодушний і поблажливий. Я також іноді шукаю усамітнення, але це трапляється лише у тих випадках, коли, розпоряджаючись відносно незначною кількістю алкоголю, я можу сподіватись на чиюсь люб’язну співучасть у споживанні. Я думаю, ти, мій любий ескулапе, ховаєшся з якоїсь іншої причини. Не важливо. Я ж мав би подякувати тобі за те, що мої передчасні останки ти якось позшивав і привів до стану публічного використання. Насправді ж я не знаю, чи не образив ти цим вічність, яка нервово чекає на мене. Уяви собі ангельські хори та не менш ефектні сатанинські хори, які перекрикують один одного за всіма правилами оперного співу в суперечці за мою шляхетну душу. І ось тим часом один тип, якийсь homo simplex[23], який володіє химерною здатністю зшивати людські кишки, вириває в них цю бажану здобич.

Вільчур розсміявся.

– Це було не так важко.

– У будь-якому разі, я вважав за доцільне відвідати тебе, mon cher. І відвідую. Пробач, що мій жакет має дещо закороткі поли і я не виглядаю, може, gentleman-like[24], але зовнішність сто разів компенсується урочистим внутрішнім настроєм. Дивись мені в очі і побачиш мою святково вбрану душу. Без перебільшення, мушу зізнатися тобі, любий кардинале, що я відчув до тебе нічим не обґрунтовану симпатію й потяг, який би стурбував мене самого, якби не цілковита переконаність у тому, що питання, які належать до департаменту Ероса, я вже давно ліквідував на взаємне, тобто моє й Ероса, задоволення. Любов, cher ami, – це винахід людей, які не люблять думати, для яких мислення дається дуже важко. Що стосується мене, то я ніколи цього в собі не помічав. Я думаю так легко, як ти, наприклад, легко вирізаєш ножичком викрутаси на людському тілі, щоб задовольнити свій інстинкт різника.

Увійшов Юзеф з гордовитою міною, повної зневаги, несучи на підносі дві пляшки, коньяк і горілку, а також чарки та каву. Поглянувши на нього, Омела вигукнув:

– Вітаю тебе, паладине, мажордоме і поважний прислужнику! Я радий, що для свого господаря ти приніс горілку, а для мене коньяк. Я ж, однак, спостерігаю в тебе спалахи інтелекту. Можеш розраховувати на мою милість, охоронцю домашнього вогнища. Коли професор викине тебе, приходь до мене. Хто знає, хто знає…

Слуга з непохитним спокоєм поставив свій піднос на стіл і велично вийшов.

Вільчур сказав:

– А ти знаєш, приятелю, що сьогодні Святвечір? Може, ми проведемо цей вечір разом?

Омела задумливо насупив брови.

– Хоча в мене вже є запрошення до прем’єр-міністра та князя Радзивілла, але я волію краще залишитися з тобою. Мені ти сподобався, оскільки я переконався, що ти вмієш слухати. Це не штука бути звичайною дурною людиною, яка постійно базікає, щоб виставляти напоказ свою душевну порожнечу, – мистецтво полягає у вмінні слухати, а отже, carissime[25], я залишуся з тобою за умови, що твоя гостинність не обмежиться лише кількістю алкоголю, яку я бачу в цих карафках, а твоя маломовність – теперішніми межами.

Уже стало темно, і Вільчур увімкнув світло. З сусідньої їдальні долинали звуки підготовки до вечері. Юзеф накривав на стіл. Професор зазирнув туди і сказав:

– Юзефе, вечеря на дві особи.

Він був задоволений з товариства цього дивного чоловіка. Його балаканина діяла заспокійливо. Під прикриттям неконтрольованого базікання таїлися іноді навіть якісь глибокі або несподівані думки, якісь дивні асоціації, котрі відводили думку від власних справ, спонукуючи до абстрактного мислення. Що більше Вільчур міг би бажати тепер?

Коли вони сіли за стіл, Омела їв мало, натомість багато пив і ще більше говорив. Юзеф з неприхованою огидою зміняв йому тарілки і підносив наповнені карафки.

– Ти мені подобаєшся, друже, – Омела постукав слугу по плечу. – Можеш розраховувати на мене. Якщо твій патрон одного чудового дня тебе пошле у відставку, зв’яжися зі мною. Буду рекомендувати тебе своєму постійному гофірантові – постачальникові до суду, – з усіх точок зору поважному і шановному Дрожджикові. Просто скажи відверто, чи зможеш ти досить вправно викидати менш симпатичних гостей за двері?

На сповному гідності обличчі Юзефа намалювався вираз раптового бажання. Він зробив півкроку вперед, а його руки здійснили такі рухи, ніби він негайно хотів довести, що нічого краще не може зробити, ніж викинути небажаних гостей за двері. Омела ж не звернув на це жодної уваги і промовив до Вільчура: