Після коротких нещирих відмовок Омела погодився. Зрештою, йому було байдуже, де гаяти час, а оскільки розмови з Вільчуром робили йому приємність, він сказав:
– Ну, що ж, на деякий час я можу скористатися твоєю пропозицією, мілорде.
Професор посміхнувся.
– Ну, бачиш, друже. Наша команда зміцнюється. І я переконаний, після того як ти познайомишся з радоліськими краями, тобі не захочеться їх покидати. Я також думаю, що тобі набридне неробство і ти разом з колегою Канською будеш мені допомагати.
– З ким? – перепитав Омела не своїм голосом.
– З доктором Люцією Канською, – сказав Вільчур, рукою вказуючи на свою візаві.
Спотворене цинічною гримасою блазня обличчя Омели раптом зосередилося і набуло серйозного вигляду. Погляд довго блукав по обличчю й фігурі Люції.
– Ваше прізвище Канська?.. Я цього не знав.
– Від народження, – засміялася трохи здивована його тоном Люція.
– Ви… ви походите із Сандомира? – не спускав з неї очей Омела.
– Ні. З Меховського, але в Сандомирі у мене була родина.
Запала мовчанка.
– Ви знаєте ті краї? – спитала Люція.
Омела довго не відповідав. Нарешті знизав плечима:
– Людина волочиться скрізь.
Видно було, що прізвище Люції викликало в ньому дуже сильний спогад, бо з цього моменту він замовк і сидів, згорблений, похмурий.
– Я колись був у Сандомирі, – почав Вільчур, ніби не помічаючи зміни настрою свого супутника. – Це було ще за студентських часів. Гарне місто. Старі мури… Я пам’ятаю ратушу, прекрасну ратушу і ту вуличку праворуч, і будинок з червоної цегли, який весь утопав у зелені. Там ми затрималися з колегою… А потім ми купили невеличкий човен і вже човном пливли вниз по Віслі до Варшави. У ті часи це була справді ціла експедиція, і ми надзвичайно пишалися собою. Це, безумовно, були одні з найприємніших вакацій, які я запам’ятав. Я тоді був на першому курсі. Потім настали роки важкої праці. Літо використовувалося для стажування у закордонних клініках або просто для того, щоб заробити гроші, якими протягом навчального року платити за житло та проживання…
Потяг зупинився на якійсь невеликій станції.
– Ви знали пані Ельжбету Канську? – тихо промовив Омела.
Люція ствердно кивнула:
– Це дружина мого дядька.
– Дядина, – повторив Омела. – Отже, Міхал Канський був вашим дядьком…
– Так, – підтвердила Люція. – Ви їх знали?
– Настільки, наскільки людина може пізнати іншу людину… Міхал Канський. Учні називали його тапіром. Зараз, мабудь, виглядає, як вгодований носоріг, що гладшає і похрокує в теплому болотці міщанського гніздечка.
Люція похитала головою:
– Він помер вже років з двадцять тому. Я була маленькою дівчинкою, коли він помер. Вони обоє померли. Бо й дядина також померла кілька років тому.
Вона зробила паузу й додала з притиском:
– Я дуже її любила і багато чим їй завдячую. Це була найшляхетніша жінка, яку я знала.
Вона сказала це, щоб захистити пам’ять померлої від якихось невідповідних жартів Омели. Він же пирснув коротким неприємним сміхом.
– О, я їй також багато чим зобов’язаний.
Потім він відсунувся в куток купе і поринув у понуре мовчання. На Вільчура також напливли якісь думки чи спогади. Люція вийняла книгу і почала читати. Потяг мчав серед хвилястих пагорбів, вкритих молодим лісом та кущами. Інколи серед них проглядали яскраво-зелені невеличкі поля, на яких сходило збіжжя, та сірі пухнасті солом’яні стріхи хаток.
Сонце вже хилилося до обрію, його промені потрапляли до купе довгими низькими смугами.
У млині Прокопа Мельника снідали раненько. Тут жили людці працьовиті, а відомо, що для роботи потрібні сили, яких з нічого іншого, як зі страви, не візьмеш. Тож перед тим як рудий Віталіс пішов занести посуд на стіл, а старий Прокіп розбудив сина, баби, стогнучи і дряпаючи залежані боки, позіхаючи і висякуючи носи, метушилися біля великої печі. Зоня роздмухувала вчорашнє вугілля, заховане у бічному припічку. У чорній масі десь у глибині тліла маленька іскорка, але вона ще й двічі не промовила «Отче наш», як під впливом її зусиль ціла купа вугілля розжеврілася й перемістилася на середину печі, вибухнула яскравим полум’ям у жмені смолянистих трісок. Ольга внесла з сіней масивний оберемок березових полін і з гуркотом кинула їх на підлогу. Добре дерево, сухе, ще минулого літа зрубане в лісі, зимою звезене, порізане, порубане на акуратні поліна, складені у стоси, через які проходило повітря, тепер швидко й легко зайнялося, лише час від часу гучно потріскуючи та вистрілюючи іскорками.
Стара Мельничиха вже давно була на ногах. Вона лягала спати з курями, а вставала раніше від них. Їй було не до сну. З роками, в міру того як зростали статки її Прокопа та її дому, здавалося їй, що над нею висить усе більше турбот, вона боялася, що будь-який недогляд призведе до незліченних втрат, якщо вона сама не потурбується про щось, усе перетвориться на руїну. Тож, уже від світанку в хаті й на подвір’ї чувся її скрипучий голос, який дорікав і домашнім, і тваринам, і навіть неживим предметам. На її думку, все навкруги змовилося, щоб їй набридати, а господарству завдавати шкоди.
