– Бач, Донко, свої роки маю. Батько вже колись казав, що настала пора мені женитися. То тепер, коли він став їздити по околиці… Я думав: можливо, для мене жінку шукає. Їздить туди-сюди, щоб вибрати собі невістку.
Донка засміялася:
– Як це так?.. Шукати? Яку по дорозі зустріне і придивляється, чи підходить вона за жінку тобі, чи ні?.. Це забавно.
– Зовсім ні, – заступився за батька Василь. – Він же знає різних людей. Знає, що той чи тамтой має дочку. Треба побачити, як вона вдома ведеться. Чи красива, чи роботяща, чи здорова, чи чисто в неї. То й заїжджає, ніби випадково, так, побалакати, і роздивляється. Усі так роблять. Такий звичай у світі.
Донка розвеселилася. Її очі виблискували, а губи вигиналися від сміху.
– То й що? – спитала вона, кокетливо нахиливши голову. – Щось придивився для тебе?
– Не придивився, бо не про це йому йшлося. У нього були якісь свої справи.
– То ти, бідний, переживаєш, – хихотіла Донка, яку не полишав гарний настрій.
Василь похмуро сказав:
– А тобі, Донко, тільки одне в голові: насміхатися з мене.
– Я зовсім не насміхаюся над тобою, – раптом вона стала серйозною. – Просто мені весело.
– То чому говориш, що я маю переживати? Ти ж знаєш, що я радію.
– Я зовсім не знаю, що ти радієш. Як я можу знати? Ти сидиш насуплений, у траву втупив очі, звідки я маю знати, що тобі весело?
Василь кілька разів прокашлявся і подивився на неї з-під лоба.
– Я радий, що минув мій страх, що батько не обере мені дівчину не любу мені. Подумай сама: якби тобі, наприклад, раптово давали такого хлопця, який тобі не подобається.
Донка легенько стенула плечима.
– Е, який би мене там хотів. І не в голові мені таке.
Василь знову спохмурнів:
– Бо ти, напевно, в місті залишила якогось, хто тобі подобається?
– Нікого я не залишила.
– Нікого? – недовірливо перепитав він. – А може, й нікого. Тому що тобі так той писар з гміни, пан Лятосик, подобався… Зрозуміло, він носить зелену краватку, парфумами від нього несе.
Донка пирснула, як кіт.
– То й що, що залицяється? Чи то парфумів я не нюхала?
– А однак шовкову хустину вдягнула.
– А хіба я не можу накинути шовкової хустини?
– Звісно що можеш. Чом би й ні? Головне – тоді, коли є для кого.
– Кожен гість – це гість. А цей писар ще й навіть зизоокий.
– Зизоокий чи не зизоокий, – зауважив Василь. – А всі за ним ганяються.
– Як усі – то не я. Що ж ти, Василю, в ньому такого особливого видивився? А якби мені він навіть і подобався, то тобі байдуже.
Василь виколупав пальцем велику дірку в дерні, перш ніж відповів:
– Якби було байдуже, я б нічого не казав. Мабуть, небайдуже.
– Не розумію, що тобі може на цьому залежати, – з невинним виразом обличчя сказала Донка.
– Мабуть, залежить.
– Чому ж це?
Василь опустив голову і похмуро відповів:
– Бо ти, Донко, мені дуже подобаєшся.
– Я? – вигукнула вона з непідробним здивуванням.
– Зрозуміло, що ти, – пробурмотів Василь.
– Боже милий, що тобі може подобатися в мені!
– Не знаю, що… Звідки я можу знати… все мені подобається.
– Е-е, жартуєш з мене, – Донка невимушено засміялася.
Василь почервонів.
– Які ж тут жарти, – сказав він майже зі злістю, – якщо я хочу з тобою оженитися? Шлюб – це не жарт.
– Ти, зі мною? – перепитала вона майже пошепки. – Я не можу повірити.
Василь нетерпляче махнув рукою:
– Ото така розмова з бабами. Я їй ясно кажу, то вона вірити не хоче. Батько має рацію. З бабами найважче. Якби я сказав мужику: хочу з тобою женитись, той дав би мені людську відповідь: так чи ні.
Данка вибухнула голосним довгим сміхом.
– Ой, Василю, Василю. З мужиком би ти женився! Що ти мелеш!
Вона аж скорчилася зі сміху. Охопила руками коліна, обличчя сховала між ними і безперервно сміялась. Навіть замовкнувши, не підводила голови.
Василь запитав:
– Отже, як буде з нами?
Оскільки відповіді не почув, він повторив питання:
– Донко, то якже?..
Через її довгу мовчанку його серце наповнювалось гіркотою, і він почав говорити ніби до себе:
– Я знаю, що не припав тобі до смаку… Я простий селянин, а ти освічена панночка. До того ж із міста… Звичайно, в місті приємніше жити… Хто хоч раз місто спробує, тому село не смакує… Хоча, наприклад, професорові навпаки, а то не будь-хто… Розумний чоловік, бувалий… Але ти – то інша справа, ну, й знайдеш не одного багатого, кращого від мене… Не можна нелюба любить… Я це знав, я знав, що ти не захочеш мене…
Голос його затремтів, і він затих. За мить додав байдужим тоном:
– Але, що ж, подумав я, спитати – то не гріх…
Знову запанувала мовчанка. У верхній частині ставка, біля річки, закумкали перші жаби. Сонце цілком уже сховалося, з луків повіяв прохолодний вітерець. Донка підвелася і тихо сказала:
– Пізно вже. Час додому.
